— Готуйте для свого сина те страви, які він любить, самі! Чи ви тільки для роздачі пришли в наш дім?

— Що ти взагалі тямиш у готуванні! — різко кинула Ганна Степанівна, вириваючи з рук невістки Олени каструлю. — Говнянку варити — це ціле мистецтво!

Олена стояла посеред власної кухні, не вірячи очам. Три дні тому свекруха переїхала до них «на час ремонту», а вже встигла перевернути їхнє життя догори дригом.

— Ганно Степанівно, — тихо промовила Олена, — це моя кухня. Я сама вирішую, що готувати.

— Твоя? — знизнула плечима свекруха. — А хто квартиру купував? Мій син! Отже, і я тут господиня не менша за тебе!

У цю мить щось в Олені обірвалося.

У свої сорок два вона звикла поступитися. Робота в дитячому садку навчила її терпінню. Але те, що коїлося в її домі, переступало всі межі.

Ганна Степанівна з’явилася в неділю з трьома величезними сумками.

— Доведеться мені у вас пожити тиждень-другий, — бадьоро оголосила вона.

Андрій, чоловік Олени, як завжди, коли справа стосувалася матері, перетворився на безвольну ганчірку.

— Звісно, мамо, розташовуйся.

І почалося. Свекруха перепрала всю білизну, переставила меблі, викинула половину кімнатних квітів — «пилососники». На другий день взялася за кухню, позбавившись усіх «заморських» спецій. Андрій мовчав.

— Та годі тобі, потерпи трохи, — сказав він дружині. — Вона ж моя мати. І досвіду в неї більше.

У цю секунду Олена зрозуміла — розраховувати їй ні на кого.

А вранці сталось те, що стало останньою краплею. Олена прокинулася від запаху диму. Вискочивши на кухню, вона побачила, що на плиті димиться каструля, а Ганна Степанівна стоїть біля вікна і розмовляє по телефону.

— Ганно Степанівно! У вас щось горить!

— Ой, та годі, — махнула рукою свекруха.

Олена кинулася до плити. Каструля була безнадійно зіпсована.

— Це ж моя улюблена каструля!

— Та й що? Зате каша вийшла справжня, з кіркою!

У цю мить на кухню увійшов Андрій.

— Що тут відбувається?

— Ось твоя дружина кричить через якусь каструлю, — поскаржилася Ганна Степанівна.

— Олено, — втомлено сказав Андрій, — не треба так реагувати. Мама старається для нас.

І тут щось в Олені зламалося. Вона подивилася на чоловіка, на свекруху, на зіпсовану каструлю.

— Знаєте що, — промовила вона тихо, але дуже чітко, — з мене досить. Ганно Степанівно, раз ви тут господиня, то й готуйте самі. І прибирайте. І прайте. А я йду в магазин.

— Ти що робиш?! — збентежено спитав Андрій.

— Те, що мала зробити три дні тому. Захищаю свій дім. А ви, Ганно Степанівно, можете жити тут. Але за МОЇМИ правилами. Це МІЙ дім, і тут господиня — Я.

— Та як ти смієш! — обурилася свекруха. — Андрію, ти чуєш?!

— Чую, — несподівано спокійно відповів Андрій. — Знаєш, мамо, Олена права. Це її дім, і вона має право встановлювати тут правила.

Ганна Степанівна розкрила рота від подиву.

— Але ж я твоя мати!

— Саме тому ти повинна поважати мою дружину і мій вибір, — твердо сказав Андрій.

Наступні дні пройшли у напруженій тиші. Ганна Степанівна ходила з образим виглядом, але правила Олени дотримувалася. Через тиждень вона зібрала речі.

— Ремонт закінчився? — спитала Олена.

— Ні, — сухо відповіла свекруха. — Але я вирішила поїхати до сестри. Там… спокійніше.

Олена кивнула. Вона зрозуміла — свекрусі просто не хотілося жити там, де доводилося рахуватися з чужими правилами.

Коли за нею зачинились двері, Олена відчула не полегшення, а пустоту.

— Не журись, — обійняв її Андрій. — Мама забудькувата, але відходчива. Гадаю, вона зрозуміла, що з тобою не пожартуєш. Він сказав, що завжди знав — Олена не ганчірка, і пишається нею.

Увечері Олена сиділа на кухні з чашкою кави. Її дім. Її правила. Її життя. Вона зрозуміла, що іноді треба показати зуби, щоб тебе поважали. І що справжній чоловік підтримає дружину, навіть якщо доведеться обирати між нею і матір’ю. За вікном розпускалися нові фіалки. Життя тривало, і тепер Олена знала — вона господиня не лише свого дому, але й своєї долі.