Розлучення, майно і несподіваний поворот!

Ми розводилися з дружиною, і настала черга ділити нажите. Аж тут несподіванка. «Забирай собі цього!» — скрикнула вона. «Ви з ним — як дві краплі води!»

Так у нас з’явився чудовий какаду з котячим ім’ям Маркіз, якого моя мати миттєво перейменувала на Кешу.

Цей папуга дістався мені під час розподілу майна, хоч до спільного добування і не належав, бо жив у її домі ще задовго до мене.
Кеша був гарний у всьому, лише одна вада не давала нам спокою: він не говорив. Усі наші спроби витягти з нього хоч слово зазнавали поразки. Папуга мовчав, як партизан на допиті. І лише дід не схвалював цих старань.

«Відчепіться від папуги!» — бурчав він. «Вам більше поговорити ні з ким?»

Мабуть, саме тому вони з дідом і знайшли спільну мову. Дідові папуга подобався як уважний і мовчазний співбесідник, а Кеша любив, схиливши голову, слухати його оповідки, коли той щось майстрував або вечорами сідав за чарку.

Зрештою ми вирішили показати Кешу сусідці, у якої було два балакучих хвилястих папуги, і вона вважалася фахівцем у навчанні пташок українській мові. Треба сказати, що Кеша справив на неї незабутнє враження.

Вона була в захваті! Довго ходила навколо нього, сплескувала руками, щось примовляючи, а потім раптом захотіла погладити. Простягнула руку і торкнулася пальцем голови мирно дрімаючого папуги.

Кеша, збуджений, відкрив одне око, невдоволено глянув на незнайому пані й раптом чітко й ясно промовив:
«Відчепіться від папуги!»

Сусідка знепритомніла, а Кешу з цього моменту «прорвало». Вийшло, як у тому жарті про німого хлопчика, який одного разу за обідом раптом сказав: «Суп пересолений!» — а на запитання: «Чому мовчав десять років?!» — відповів: «До цього все було нормально!»

Так само й Кеша. Мовчав-мовчав, а потім заговорив. Біда була в тому, що він говорив голосом, інтонаціями й, найголовніше, лексикою діда. Дід, ще дужий старий, був на війні водієм, повернувся без ноги й усе життя працював теслею. За словом у кишеню не ліз і мав словниковий запас, який цілком відповідав його характеру. Чому саме діда папуга обрав за зразок, залишалося загадкою, але факт залишався фактом — лаявся Кеша саме як тесля, майстерно й з упевненістю.

Сусідку це шокувало, але не зламало. Вона вирішила взяти Кешу під свою опіку.

Навчити його гарним манерам і правильній українській мові. За власною ініціативою вона майже щодня приходила та проводила з ним заняття за якоюсь спеціально опанованою закордонною методикою.

Діда це лютило, але він стримувався. Лише після її відходу бурмотів щось під ніс.
Втім, неважко здогадатися, що саме. Зрештою, побачивши, що всі її зусилля дають нульовий результат, сусідка, на радість діда, кинула ці заняття.

А десь через пару місяців, коли ми всією родиною вечором пили чай, вона завітала провідати, як справи у Кеши. Папуга, що сидів з нами на кухні, побачивши її, підвеселився й раптом промовив:

«Бережіть папугу! Кеша — пташка дорогоцінна!»

Це була фраза, якій сусідка марно намагалася навчити його місяцями. І навіть те, що він вимовив її дідовими інтонаціями, не затьмарило радості вчительки. Здавалося, навіть сльоза промайнула в неї від зворушення. А папуга, глянувши на захоплену своїм успіхом сусідку, додав тим самим дідовим голосом:
«Краще б кота навчила говорити, дурна шиза…»