На лавці в поліклініці: зустріч поколінь у хвилині вибору.

У коридорі жіночої консультації на лавці сиділа літня жінка. Поруч з нею притулилась тоненька дівчинка років п’ятнадцяти в короткій спідниці, з-під якої визирали гострі коліна. Бабуся привела онуку на аборт.

Бабця важко зітхала. Дівчина ж озиралася навколо переляканим поглядом. Біля неї стояла торбинка. Підійшла жінка років тридцяти й сіла поруч.
— Ви до цього кабінету?
— Так… А скажіть, це не дуже боляче?
— Неприємно, звичайно, але знеболять. Головне, що швидко — хвилин п’ять, якщо термін маленький. Як кажуть. Я сама тут вперше. Якщо чесно, мені теж страшно. А розумом розумію — дитина ж ні в чому не винна…

— Господи, ось же напасть… Бачите, це моя онука, вона в дев’ятому класі, а той хлопець її обдурив, кинув… А вона вагітна. Він і чути не хоче про дитину. А нам що робити? Їй же школу треба закінчити… Батьків у неї нема, я сама її виростила… Ох, лихо…

— Ба, годі вже, не ний, і так важко… Ось пані сказала — не боляче буде, раз і все…

— Онучко, та ж у тебе дитина, жива, а ти — раз і все… Дитя не винне, правильно пані каже. Знаєш що? Уставай, ходім додому, якось виживемо. У війну ж народжували — і нічого. Впораємось. І твій Петрик нам не потрібен, батько ще той… Уставай, бери торбинку, ходімо, нема чого тут робити.

Дівчина, ніби того й чекала. Схопила торбинку й пішла до виходу, бабуся пішла слідом. Жінка, що сиділа на лавці, усміхнулася, проводжаючи їх поглядом, думаючи про щось своє…

Двадцять років потому

— Мамо, я його люблю, у нас все серйозно, повір! Дмитро — гарний хлопець, у нього велике майбутнє!

— Яке там майбутнє, якщо ви одружитесь… Закінч універ, тоді й побачимо!

— Мам, нам же вже по двадцять, не малі. Весілля навчанню не завадить, тим більше, ми не витрачатимемо гроші — розпишемось і все, нащо нам ці умовності. Пообідаємо у ресторані з батьками Дмитра та його бабусею, а з друзями потім самі відзначимо. Дмитро дуже любить бабусю, вона його виростила.

— Ох, Марічко, що тільки не зробиш для рідної дитини! Треба ж познайомитись з Дмитровими батьками, сватами ж будемо…

— Запросіть їх у гості, мам…

— Ласкаво просимо! Я Маріїна мати, Юлія. Сідайте за стіл…

Дивлячись на Дмитрову бабусю, Юлі здалося, що вона її десь вже бачила. Мати Дмитра, Ганна, була дуже молодою — ледве старшою за сина. Виявилося, що народила вона його у шістнадцять, від однокласника, що спершу відмовлявся від дитини, а потім мусів одружитись із Ганною, щоб не потрапити до в’язниці. На папері вони були чоловіком і дружиною, але не жили разом, а згодом розлучилися.

— Знаєте, Юле, соромно визнати, але ми ж спершу хотіли позбутися Дмитрика… Ганька ж була ще дитина, яка з неї мати… Батьків у неї не було — мати померла молодою, а батько в тюрмі пропав. Я її сама виростила. А тут — в подолі принесла… Куди народжувати? Кому?

Коли прийшли до лікарні, чекали черги на ту процедуру. Підійшла дівчина — теж на аборт. Каже: діти ні в чому не винні. Мене ніби лобом оббили — хіба можна невинну дитину вбивати? То був знак згори, щоб ми зупинились і Дмитрика врятували.

Ту дівчину, мабуть, сам Бог послав. Ми з Ганькою пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила до школи, закінчила дев’ятий клас — більше нам і не треба було. Народився Дмитро — я з ним сиділа, а Ганя пішла до училища, вивчилась на кондитера. Петрик, Дмитрів батько, не допомагав, і його батьки також.

Нічого, впорались. Ганя потім за хорошу людину вийшла заміж, ще й доньку народила. Тепе— А тепер ось вони — наші діти, і я дякую Богові, що тоді у коридорі знайшла в собі силу змінити рішення й подарувати життя не тільки Дмитрикові, а й його майбутній дружині — вашої Марійці.