Швидкий шлях додому: вечірнє бажання спокою

Оксана поспішала додому. Вже десята година вечора, так хочеться швидше потрапити додому, повечеряти та лягти спати. Сьогодні вона дуже втомилася. Чоловік уже вдома, вечеря готова, син нагодуваний.

Оксана працювала в невеликому перукарні, і сьогодні була чергова. Доки прибрала все після роботи, ввімкнула сигналізацію, замкнула двері — ось і запізнилася.

Дорога додому йде через невеликий сквер. Там зазвичай тихо та спокійно. Удень на лавочках сидять бабуськи, а ввечері нікого немає, та й світло горить — не страшно.

Але сьогодні одна з лавок виявилася не порожньою. Тісно притулившись один до одного, сиділи діти — хлопчик років дев’яти-десяти й дівчинка приблизно п’яти років. Оксана зменшила крок і підійшла до них.

— Чого ви тут сидите? Вже пізно! Ходімо додому!

Хлопчик уважно подивився на неї, погладив дівчинку по голівці та міцніше притиснув до себе.

— Нам нема куди йти. Нас вітчим вигнав.

— А де ж мама?

— З ним. П’яна.

Оксана довго не вагалася.

— Уставайте, ходімо зі мною. Завтра розберемося.

Діти нерішуче підвелися. Оксана взяла дівчинку за руку, а іншу простягнула хлопчикові.

Так вона привела їх додому. Розповіла все чоловікові та синові-підліткові. Вони, знаючи її добре серце, не багато говорили, а показали дітям, де можна вмитися, і посадили за стіл. Голодні діти несміливо, але з апетитом з’їли все, що їм дали.

Потім Оксана зайшла до сусідки, чия дочка ходила до першого класу, і попросила для дівчинки одяг. Його зібрали багато — адже у кожній родині після підрослої дитини лишається чимало речей.

Оксана викупала Даринку — так звали дівчинку — і вдягла в чисте, а хлопчик, Богдан, вимився сам і теж одягнув чисте, що лишилося від її сина.

Вона поклала їх разом у вітальні на дивані: дівчинка ні на хвилину не відходила від брата, а він раз-у-раз обіймав її.

Втомлені й нагодовані діти швидко заснули на чистій постелі. Оксана відправила сина спати, а сама з чоловіком ще довго тихо говорили, що робити далі.

Вранці вона прокинулася рано. Провела чоловіка на роботу. Їй на зміну пізніше.

Діти прокинулися. Вона нагодувала їх сніданком і вирішила відвести додому. Їхнє випране й висушене за ніч одяг склала в пакет і дала із собою.

Діти привели її до будинку, що був зовсім недалеко. Квартира на третьому поверсі не була замкнена. Діти зайшли і зупинилися біля порога. Оксана встала поряд. Їй хотілося подивитися в очі тій жінці, запитати, про що вона думала цілу ніч, коли дітей не було.

Із кімнати вийшла ще молода, але зневажена жінка з великим синцем під оком. Вона байдуже подивилася на дітей і сказала:

— О… Прийшли… А це хто?

— Це тітка Оксана. Ми в неї ночували.

— О… Добре.

І пішла назад у кімнату. Оксана була у шоці. І це мати?!

Але раптом вона повернулася і сказала:

— Ходімо на кухню.

Оксана пішла. Як не дивно, там було дуже бідно, але чисто. Ніде нічого не валялося, посуд був вимитий, підлога теж. І халат на ній — чистий, хоч і старий, з відірваними ґудзиками.

— Сідай.

Оксана сіла. Жінка сіла навпроти, подивилася на неї пошарпаним поглядом і запитала:

— У тебе є діти?

— Так, син, 12 років.

— Слухай, якщо зі мною щось станеться, не покинь моїх дітей, придивися за ними. Вони хороші.

— А ти? Ти збираєшся їх кинути?

— Я вже не можу зупинитися. Пробувала не раз. Та й він не дасть.

Вона кивнула у бік кімнати, звідки лунав храп.

— Звернися до поліції!

— Зверталася. Посидить 15 діб, прийде — ще більше побиє. Та й без горілки я вже не можу. П’ю кожен день. А він виганяє дітей. Він не їхній батько.

— А де батько?

— Потонув, коли Даринці виповнився рік. З того часу й п’ю.

— Не працюєш?

— Мила підлоги в магазині. Звільнили минулого тижня за прогули.

— А він?

— Підробляє. Якось викручуємося.

Вона уважно подивилася на Оксану і ще раз попросила:

— Якщо щось станеться, не покинь їх, будь ласка. Я бачу, ти добра. Хоч у дитбудинку їх відвідуй.

Оксана підвелася й пішла до дверей. Її голова відмовлялася сприймати цю ситуацію. Вона була просто приголомшена цією проханням.

Діти вийшли провести. Підійшли обоє і обняли її. В Оксани полилися сльози. Поспішно витерши їх, вона сказала Богданові, що він знає, де її знайти. Повернулася і вийшла. Вже на вулиці дала волю сльозам. Вони котилися градом, і люди озиралися. Ввечері вона розповіла все чоловікові. Він підтримав, сказав, що якщо щось трапиться — дітей не кинемо. Син, почувши їхню розмову, підійшов. ВониІ тепер у цій родині, де кожен знайшов теплоту й підтримку, історія Даринки та Богдана почалася наново — у любові, безпеці та вічному родинному щасті.