Сорок років: роздуми за столом із фотографіями

Оксана Борисівна сиділа за кухонним столом, перебираючи фотографії у своєму телефоні. Сорок років — кругла дата. Вона хотіла влаштувати справжнє свято, запросити друзів, колег, може, навіть замовити торт у кондитерській. Вперше за довгий час у неї з’явилося бажання відзначити день народження на широку ногу.

— Оксанко, ти що, зовсім з глузду з’їхала? — голос Тетяни Миколаївни порізав тишу квартири, як ніж. Свекруха з’явилася у дверях кухні, тримаючи в руках свій незмінний букет із власного городу.

— Добрий день, Тетяно Миколаївно, — Оксана не підняла очі від телефону. — Заходьте, чай на плиті.

— Який там чай! Скажи мені, що це за дурниці ти нашому Юркові наговорила про день народження? Сорок років святкувати — погана прикмета!

Оксана повільно поклала телефон і подивилася на свекруху. Тетяна Миколаївна стояла у своєму звичайному сірому кардигані, який носила вже років десять, і дивилася на невістку так, наче та запропонувала станцювати оголеною на Майдані.

— Це мій день народження, і я маю право вирішувати, як його відзначати, — спокійно сказала Оксана.

— Маєш право! — схопилася за голову Тетяна Миколаївна. — Сорок років не святкують! Це погана прикмета, всі знають. Моя бабуся казала: відзначиш сорок років — життя піде під укіс.

Оксана усміхнулася:

— Ваша бабуся, мабуть, багато чого казала. Часи змінилися.

— Часи, часи… — Тетяна Миколаївна підійшла до плити, налила собі чаю у улюблену чашку — ту саму, яку Оксана терпіти не могла, бо свекруха принесла її зі свого дому й поставила у їхній кухонний шухляд без дозволу. — А ти знаєш, що сусідка Марія минулого року сорок років відзначила? За місяць чоловіка втратила.

— Тетяно Миколаївно, — Оксана підвелася й підійшла до вікна, — Марія втратила чоловіка, бо він двадцять років пив, як бондар. А не через те, що вона день народження відсвяткувала.

— Ти все викручуєш! Завжди викручуєш! — голос свекрухи став вищим. — Я не для того сина ростила, щоб він на таку… на таку сучасну потрапив.

Слово «сучасна» Тетяна Миколаївна вимовила так, ніби це було лайливе.

Оксана повернулася до неї:

— А що, власне, поганого в тому, що я сучасна? Я працюю, заробляю, веду господарство…

— Ведеш господарство! — фуркнула свекруха. — Учора прийшла — у вас пил на полицях, сорочка Юркова не прасувана висить, а ти сидиш за комп’ютером щось пишеш.

— Я працювала. Віддалено. Це називається кар’єра.

— Кар’єра… — Тетяна Миколаївна ковтнула чаю. — А родина? А дім? А внуки де?

Це питання про онуків лунало щоразу, коли свекруха заходила в гості. А заходила вона часто — маОксана глибоко зітхнула, усміхнулась і пішла по вулиці, відчуваючи, як легкість і радість наповнюють її серце.