Приготуй, прибери та заробляй сам – я не твоя служниця!

— Хочешь ковбасок чи яєшню? — запитала Олеся. Андрій сидів за столом, гортаючи новини в телефоні.

— Ковбаски. Тільки без твоїх експериментів, — буркнув він.

Олеся зітхнула. На руках сопіла маленька Соломія, і готувати було непросто.

— Може, подержиш Соломію? — обережно спитала вона.

— Зараз, тільки дочитаю, — відмахнувся Андрій.

Соломія захнипала. Олеся спробувала її заспокоїти, одночасно перевертаючи ковбаски. Одна підгоріла.

— Знову підгоріло? — невдоволено поморщився чоловік. — Може, варто бути уважнішою?

— А може, варто допомогти? — різко обернулася Олеся.

— Ну почалося… Я, між іншим, працюю, забезпечую сім’ю.

— А я що? Я теж працюю — цілодобово. Без вихідних.

Олеся мовчки поставила перед ним тарілку. Колись вони були справжньою сім’єю, робили все разом. Тепер вона ніби сама тягнула цей віз.

Дні тяглися одноманітно. Одного вечора Олеся наважилася на серйозну розмову:

— Андрію, треба поговорити. Ти завжди зайнятий — роботою, іграми, телефоном. А я? А Соломія?

— Олесю, ти знову за своє? Я ж усі для вас роблю.

— Але ж це не все! Сім’я — це не лише гроші. Це турбота, увага, допомога.

— Це твоя обов’язок, — пожав плечима Андрій.

— Я хочу, щоб ти був частиною сім’ї. Я втомилася бути за все відповідальною сама.

— Я втомлююся на роботі, Олесю. Мені потрібен час для себе.

— А мені? — до горла підступили сльози.

У цю мить із дитячої почувся плач Соломії. Андрій навіть не ворухнувся.

Після декрету Олеся влаштувалася на нову роботу. Тепер кожен ранок починався о п’ятій. Андрій же у домашніх справах не брав участі. Того ж вечора Олеся затрималася на роботі. Коли вона відчинила двері, на годиннику була майже дев’ята. У квартирі панував напівтемрява, на кухні громоздилася купа брудного посуду. Андрій лежав на дивані.

— Вечерю приготуєш? — замість привітання спитав він.

— Серйозно? Я затрималася, а ти навіть посуд не помив?

— Я втомився.

— Де Соломія?

— Спить. Я їй піцу замовив.

Олеся мовчки пішла на кухню. Руки тремтіли. Одного разу, перевіряючи баланс на картці, вона помітила, що Андрій без спросу зняв сім тисяч гривень із її заощаджень на новий ноутбук.

— Які твої гроші? — здивувався він. — У сім’ї бюджет спільний.

— Спільний? А коли я прошу допомогти по дому, ти відразу згадуєш про свій внесок?

Останньою краплею став день народження доньки. Олеся тиждень готувалася до свята. Андрій обіцяв прийти раніше і допомогти.

*«Вибач, затримуюся на роботі. Сподіваюся, ти впораєшся»*, — написав він за годину до початку.

Олеся дивилася на повідомлення. Усередині щось обірвалося. Ввечері, коли клала доньку спати, вона ухвалила рішення.

Того вечора Андрій повернувся пізніше звичайного.

— Олесю, прасуй сорочку на завтра. І чому нема вечері?

Олеся повільно повернулася до чоловіка.

— Сам собі готуй, прибирай і гроші заробляй! Я не твоя покоївка.

Вона пішла у спальню. Дістала заздалегідь зібраний рюкзак.

— Ти куди це? — Андрій з’явився у дверях.

— Ні, якраз навпаки — прийшла до тями. Я більше так не можу.

— Та що не так-то? Живемо, як усі…

— Як усі? У самотності удвох? Ти вже давно не поруч, Андрію. Ти сам по собі, а я… я просто обслуговчий персонал.

Олеся зайшла у дитячу, акуратно підняла сонну Соломію.

— Стой! — Андрій заступив дорогу. — У нас сім’я, дитина…

— Сім’я? Ми давно нею перестали бути.

— Не треба. Я все вирішила.

Маленька орендована кімната зустріла їх тишею. Телефон розривався від дзвінків. Андрій то погрожував, то благав повернутися.

— Я все виправлю, — говорив він.

— Ні, Андрію. Ти не виправиш. Бо ти навіть не розумієш, що треба виправляти.

Дні складалися у тижні. Олеся поступово облаштовувалася на новому місці. Вона вперше за довгий час почала посміхатися вранці, перестала відчувати постійну втому.

Андрій продовжував дзвонити, але дедалі рідше. Одного разу прийшов на роботу до дружини з квітами.

— Давай спробуємо знову. Я все зрозумів.

— Пізно, Андрію, — похитала головою Олеся. — Я більше не вірю обіцянкам.

Поступово вона почала помічати, скільки часу й сил у неї звільнилося. Записалася на курси, стала частіше бачитися з подругами. А головне — навчилася чути себе. Тепер, засинаючи у маленькій орендованій квартирці, Олеся вже не була самотньою. Вона, нарешті, була собою. І ця свобода коштувала всіх страхів і сумнівів.