Я люблю іншу, але покидаю все – останні слова чоловіка перед неминучою зрадою

М’яке вечірнє світло пробивалось крізь тюль. Оксана поставила на стіл дві тарілки з вечерею й глянула на годинник. Вісім вечора. Ігор обіцяв бути о сьомій, але останніми місяцями його обіцянки були гроші лічені. Оксана набрала чоловіка — абонент недоступний. Вона зітхнула й прибрала одну тарілку до холодильника. Знову вечеряти на самоті.

Зі сторони їхня сім’я виглядала ідеально. Понад десять років разом, гарний будинок, стабільний дохід. Друзі вважали їх ідеальною парою на тлі власних проблем. Найдивніше, що Оксана теж у це вірила. До певного моменту.

Все почалося ніби з дрібниці. У лютому Ігор вперше за десять років забув про їхні роковини. Ввечері Оксана запитала чоловіка прямо.
— Ти пам’ятаєш, яке сьогодні число?
— Середа, — відповів Ігор, не відриваючись від телефону.
Оксана тоді нічого не сказала, просто пішла, намагаючись заглушити тривогу.

Потім вона помітила: Ігор став частіше затримуватися. На питання відповідав коротко, погляд відводив: «На роботі аврал». Оксана хотіла зрозуміти, вірила втомленому обличчю чоловіка й відступала. Поступово вечори на самоті й друга порція вечері в холодильнику стали нормою.

У середині березня Оксана помітила зміни в його зовнішності: нова стрижка, дорогі сорочки, незнайомий парфум.
— Вирішив оновити стиль? — запитала вона.
— На роботі нові вимоги — дрес-код, — відповів Ігор, але в його очах Оксана побачила страх хлопчиська, що збрехав.

А потім настав той вечір. Телефон чоловіка подав сигнал, поки той був у душі. Оксана пройшла повз, але ім’я відправника спалахнуло перед очима.
«В.»
І короткий текст: «Сьогодні як завжди?»
Більше вона не читала. Інтуїція не підвела. Того вечора вона подзвонила подрузі Мар’яні, яка порадила: «Або питай напряму, або вирішуй, що робити, якщо він зраджує».

Квітень приніс остаточну ясність. Ігор став мовчазним, ввічливим і абсолютно чужим мешканцем. Тієї середи, коли все вирішилося, Оксана прийшла з роботи раніше. Ігор зайшов близько сьомої й, побачивши її, знітився.
— Нам треба поговорити, — промовив він серйозно.
Оксана кивнула.
— Я йду, — сказав Ігор прямо. — У мене інша. Я її кохаю.
Так просто. Усе вмістилося в три фрази.
— Її звуть Віра? — запитала Оксана.
Ігор здригнувся.
— Давно?
— Близько трьох місяців, — він дивився убік. — Я зрозумів — це справжнє.
— Гаразд, — вона підвелася. — Тільки знай — повернення не буде. Ніколи. Сьогодні переночуєш тут, а завтра щоб і духу твого не було.

Сльози прийшли пізніше, вночі. Вранці Ігор зібрав речі й пішов, залишивши на столі зв’язку ключів. Квартира здавалася дивно порожньою, але Оксана відчула полегшення. Повітря стало чистішим.

Минуло два тижні. Оксана заглибилася в роботу. Все змінилося, коли вона зустріла Ярослава, колегу Ігора.
— Привіт, Ярославе. Як Ігор?
— Ти ж не знаєш? Його звільнили три тижні тому. Проект провалив.
— Дивно, — зауважила Оксана.
— Можливо, кохання затуманило розум. Віра вміє відволікати, — сказав Ярослав.
— Ви давно знайомі з Вірою? — запитала Оксана.
— Ще з університету, — відповів він і змовк, зрозумівши, що проговорився.

Через два дні відповідь прийшла від Ганни, бухгалтерки з колишньої компанії Ігора.
— Оксано, там підстава була. Ярослав давно мріяв про його місце. Віра — його давня подруга. Вона спеціально завела Ігоря, щоб відтягнути увагу, а потім передала важливі документи конкурентам. Проект зірвався, Ігоря зробили крайнім. Тепер Ярослав — керівник відділу.

Тієї ж ночі в двері квартири Оксани постукали. На порозі стояв Ігор — блідий, змучений.
— Привіт. Можна переночувати? Більше нікуди.
Оксана мовчазно впустила його.
— Диван вільний.
Вранці Ігор розповів: «Віра кинула, як тільки мене звільнили. Грошей більше немає».
— Віра й Ярослав. Давно знайомі, так? — запитала Оксана.
Погляд Ігоря став пустим. — Ти знаєш. Мене підставили. Я сам винен. Все сам зруйнував.
— Можеш поки лишитися. На дивані. Але не думай, що я забула чи пробачила.

Так і пішло. Ігор жив у вітальні, Оксана — у спальні. Він не нав’язувався, мовчазно прибирав, готував, допомагав з дрібними ремонтами. Він змінився до невпізнання.
Два місяці пройшло непомітно. Ігор знайшов нову, менш престижну роботу. Оксана записалася на курси фотографії, почала ходити на йогу. Одного вечора Ігор повернувся з роботи з коробкою. Усередині було її улюблене тістечко.
— Дякую, — сказала Оксана. — Не думай, що ми повернулися до минулого. Просто мені смачно.
— Я знаю, — відповів Ігор. — Я ні на що не сподіЧерез рік вони знову сиділи за спільним столом, вже не як чоловік і дружина, а як двоє людей, що колись любили, а тепер навчилися дивитись уперед, не забуваючи уроків минулого.