Connect with us

З життя

Зима, що замела всі шляхи: застрягли в сніговій пастці.

Published

on

Метелиця була жахлива. Дороги замело — ні пройти, ні проїхати. Двері під’їзду не відчинити: засипано трьома метрами снігу, і навіть відкопуватися марно. Все ж таки місто не північне, і будинки не розраховані на такі вибрики природи. Одне слово — стихійне лихо, без жартів.

І цієї ночі в Олени помирав батько.

Інсульт. Ні «швидкої», ні рятувальників, щоб допомогти. Лише вона, молодий лікар-невролог, та невеликі домашні запаси ліків і інструментів.

Тато впав на кухні, ставлячи чайник на плиту. Олена не бачила, як це сталось, але інсульт визначити — завдання для першокурсника. Їй же було легко впізнати апоплексію й зрозуміти, що без лікарні батько до ранку не дотягне.

Олена подзвонила всім, до кого тільки дісталась, навіть у поліцію. І відповідь була одна: «Ваш виклик прийнято. Як тільки з’явиться можливість, до вас прибудуть наші співробітники».

Ніхто не прийде на допомогу, це було ясно. Але вона не пробачила б собі, якби не спробувала все. Батька вона тяжко тягла на ліжко, а він лише стогнав, повністю паралізований. Антикоагулянти не можна. Значить, аспірин, потім преднізолон внутрішньовенно, від набряку мозку. Зміряла тиск: низький. Отже, бісопролол не потрібен.

Залишалося лише чекати. Олена діяла, як автомат. За інструкціями, за підручником. І ніяких емоцій — лише внутрішня порожнеча.

Потім, на додачу, зникло світло. У квартирі стало темно й якось тісно. Ніби всі меблі розбухли у півтора рази, а повітря згустилося до в’язкості сиропу, і звуки стали різкими й голосними. Батько дихав. Хрипко, але рівно. Без стогін — це вже добре. А Олена, здавалось, і зовсім не дихала.

— Швидше б ранок, — тихо промовила вона. Просто щоб почути власний голос, щоб переконатись, що ще жива.

І в цю мить у двері грюкнули так, що аж заляскало в вухах.

Олена одночасно злякалася й зраділа. Допомога прийшла, адже більше нікому стукати! Вона кинулася до дверей, вдарившись об усі кути на шляху. Напомацки знайшла замок, відчинила. У очі вдарив яскравий білий промінь ліхтаря.

— Привіт, — сказав з того боку сліпучої плями чоловічий голос, огидно знайомий.

Це був лише сусід. Нестерпний тип на ім’я Василь, що страждав на дитячий інфантилізм. Вона його не переносила. Сорокарічний чоловік поводився, як п’ятнадцятирічний підліток, якого відпустили з батьківської опіки. Він був ледар, що міг півроку ходити немим, як справжній дикун, а потім виголитися під ірокеза й пофарбувати волосся в яскраво-зелений, міг побитися з дільничним, міг скоїти сотні дурниць. Він міг ніде не працювати. І при цьому — жити.

Для неї, яка віддала дитинство й юність конспектам і замальовкам кишок, кісток і черепів, його життєва філософія була образивою. Такі, як він, не повинні жити в нормальному суспільстві.

Олена хотіла зачинити двері перед ним, але сусід безцеремонно засунув за поріг ногу. Це була явна нахабність і вторгнення на межі злочину.

— У вас все гаразд? — запитав він.

— Забери ногу, — сухо сказала вона.

Вона його боялася, і кожен раз, коли вони хоч якось контактували, вона категорично уникала його.

— Гаразд, — він справді забирав ногу, а заразом опустив ліхтар. — Просто я подумав, що вам, можливо, потрібна допомога.

— Не від вас.

— Тобто все ж таки потрібна, — проявив проникливість Василь. — Водою запаслись? У вас є вода?

— Боже, та в чайнику! А ні — так із крана наберу! — вона обурилась і знову спробувала зачинити двері.

Безцеремонний тип! Але цього разу Василь не став засовувати ногу. Він поставив на поріг п’ятилітрову пляшку води. А потім пішов у свою квартиру. Яка через стіну. Через стіну, що не захищає від його п’яних криків, від гітарних брязків і безталанних експериментів з губною гармошкою.

— Неможлива нахаба, — проворкотала Олена.

А потім задумалася. І пробралася на кухню. Так і є: крани заскиглили хором спорожнілих труб. П’ятилітровка так і залишилася стояти на межі її квартири й зовнішнього світу.

А потім Василь приніс пачку батарейок і ліхтарик. Про що вона, лікарка, взагалі не подумала. А адже саме їй вартувало б стати рятівницею, хоч би в межах під’їзда.

— Мені хочеться послати вас до біса, — зізналася Олена, коли Василь вручив їй заряджений ліхтарик.

— Силкуйте, — знизав плечима Василь. — Скажіть лише: як ваш батько?

— А ви з ним пили, чи що? Що вам до цього?

— Не пив. З ним. Як він? — прямо й твердо спитав Василь.

— Інсульт… — вирвалося в Олени. — «Швидка» потрібна…

Василь різко повернувся на підборах своїх стоптаних капців і зник за своїми пошарпаними дверима. Олена залишилася сама. З умираючим батьком. З п’ятилітровкою води й ліхтариком.

— Він нахаба, тато. СерВідчуваючи, як у грудях щось стискається, Олена раптом зрозуміла, що ця ніч навчила її бачити людей не крізь призму їхніх недоліків, а крізь їхні вчинки.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотири × три =

Також цікаво:

BG2 години ago

Загубеният син

Двадесет години. Толкова години броях дните, откакто детето ми изчезна от двора на баба си в Пловдив. Двадесет години, значи....

ES3 години ago

**Trece años y una foto borrosa**

Mi nombre es Julián Ramírez. Tengo trece años. Trabajo desde los once en el taller de mi tío Chava, en...

BG3 години ago

Не го написах, за да ме харесат

Нощната смяна в Трето районно в Пловдив е като да чакаш влак, който винаги закъснява. Седнал съм на дежурство, пред...

BG4 години ago

Миражът в снега

Седях в ресторанта на хотела в Боровец, когато тя влезе. Не че я познавах. Просто беше трудно да не я...

PT5 години ago

A metade que ficou na lata

A dona Irací estava debaixo do sol de Salvador, escolhendo tomate na barraca da Dona Zefa, quando o neto puxou...

BG5 години ago

Грамотата от 1978-ма

# Грамотата от 1978-ма Четиридесет и осем години стоях зад този клавирен инструмент. Не искам да кажа пиано — то...

EN5 години ago

She Called the Cops on Me Over Grandpa’s Drill

The day my sister called the police on me, my mother's voice on the phone was a wreck. Not crying...

PT5 години ago

O menino da Hilux preta

Eu tava terminando meu turno no posto da XV de Novembro, em Curitiba. Já passava das sete e meia. O...