Після втрати чоловіка я відвернулась від його сина — через 10 років дізналася гірку правду

Я досі пам’ятаю той ранок, коли задзвонив телефон. Номер лікарні. Серце впало ще до того, як я взяла трубку.

«Пані Коваленко?» — почула я голос. «Шкода, але ваш чоловік, Михайло… його вже немає.»

Ноги підкосилися. Вчора він ще цілував мене в чоло й обіцяв повернутися вчасно на вечерю. Я чекала годинами, запевняючи себе, що це пробки або клієнт затримали його. Але ніколи не думала про смерть.

Однак після його відходу мене огорнув інший біль. Гіркий й складний.

Справа в тому, що в Михайла був син — Андрій — від попередніх стосунків. Йому було 17, коли ми одружилися, і хоча я намагалася бути ввічливою, ми ніколи не зблизилися. Андрій заходив інколи, але в його стиснених усмішках я відчувала осуди. Я була молодшою за Михайла, і це видно їм, мабуть, дратувало.

Та Михайло любив його. І цього для мене було досить.

Після його смерті Андрій прийшов до мене зі спортивною сумкою.

«Мати мене вигнала, — сказав він. — Можу я пожити у тебе?»

Я закліпала очами. Мені було 38, я була зовсім нещодавно вдовою, з розбитим серцем та хитким фінансовим станом. Страхівка Михайла ще не надійшла, а постійного доходу не було. Дім став тихим, холодним і нависав, як труна. У мене не було місця для похмурого 27-річного хлопця, який ледь вважав за потрібне привітатися під час візитів.

«Вибач, Андрію, — сказала я, намагаючись стримувати голос. — Зараз я не можу прийняти гостей.»

Він не заперечив. Лише кивнув, з порожнім поглядом. А потім розвернувся й пішов.

Я більше ніколи його не бачила.

Наступні десять років злилися в один розмитий клубок. Я продала будинок, переїхала в меншу квартирку, влаштувалася до бібліотеки. Побудувала собі тихе, скромне життя. Пару разів навіть спробувала зустрічатися, але ніхто не міг замінити Михайла.

Інколи я думала про Андрія. Чи закінчив він навчання? Чи знайшов роботу? Але відганяла ці думки. Він був дорослим. Не моя відповідальність.

А потім, через десять років, усе змінилося.

Почалося з листа.

Білий конверт без зворотної адреси. Всередині — один аркуш паперу.

«Ви, мабуть, мене не пам’ятаєте. Мене звати Оксана. Я соціальна працівниця, яка працювала з Андрієм Коваленком після смерті його батька. Він часто говорив про вас.»

«Хочу повідомити, що Андрій помирав минулого тижня. Він заснув і не прокинувся. Серце. Йому було всього 37.»

«Його життя було непростим, але він ніколи не звинувачував вас. Казав, що розуміє ваш біль. Просто вважала, що ви повинні знати.»

Я дивилася на лист годинами. Руки тремтіли. Серце билося навперейми.

Андрія більше не було?

Він був таким молодим. Повним життя, навіть у своїй похмурості.

А потім… провина.

Величезна, задушлива провина.

Я не могла спати. Наступного ранку обдзвонила всі номери, які знайшла. Відстерила Оксану й благала розповісти більше.

Вона була доброю. М’якою. Погодилася зустрітися в кав’ярні.

«Він жив у притулках певний час, — розповіла вона. — Потім працював прибиральником. Тихий хлопець. Ніколи не створював проблем. У нього в гаманці завжди була фотографія вашого чоловіка.»

Я закліпала очима. «Михайла?»

Вона кивнула. «Казав, що тільки батько вірив у нього. І що він ніколи не переставав сумувати.»

Я ковтнула повітря.

«А… про мене? Він щось казав?»

Оксана завагалася. «Казав, що хотів би, щоб усього було інакше. Але вас не звинувачував. Казав, що горе робить із людьми дивні речі.»

Тієї ночі я плакала, як не плакала роками.

Через тиждень Оксана зателефонувала знову.

«Андрій залишив після себе малесеньке сховище. У нього мало речей, але… там є щось, що ви повинні побачити.»

Я їхала туди дві години.

Сховище малося з шафу. Всередині — дві коробки, кілька книжок і спортивна сумка. Та сама, що була в нього того дня.

Усередині сумки лежав щоденник.

Я сіла на холодну бетонну підлогу й відкрила його.

*18 серпня.*
Вона не прийняла мене. Зрозуміло. Вона щойно втратила тата. А я був ходячим нагадуванням.

*3 вересня.*
Знайшов роботу — прибираю офіси вночі. Не престижно, зате стабільно. Коплю на маленьке житло.

*25 грудня.*
Перше Різдво без тата. Поклав квіту біля нашого старого будинку. Сподіваюся, що з нею все гаразд.

*22 березня.*
Здав іспити. Думав написати їй. Не хотів нав’язуватися.

*9 липня.*
Підвищили до керівника. Уявляю, як тато пишався б мною.

*4 жовтня.*
Вона, напевно, вже рухається далі. Вона заслуговує на спокій. Але я хотів би попрощатися.

До останнього сторінки я дочиталася, заливаючись сльозами.

Як я могла бути такою сліпою?

Я думала, що захищаю себе… але цим залишила того, кого любив мій чоловік.Я закрила щоденник і притиснула його до грудей, відчуваючи, як моє серце нарешті розкривається до того, що залишилося — до прощення та світлої пам’яті про обох них.