Сім причин залишити все позаду

— Годі! Досить! — Галина шпурнула ганчірку в раковину, так що бризки розлетілися по всій кухні. — Більше не можу! Чуєш, Іване? Не можу!

Чоловік підвів очі від газети, невдоволено поморщився.

— Що там у тебе знову? Нерви розігралися? Валер’янки попий.

— Валер’янки попий! — передражнила його Галина, руки на стегна поставила. — Тридцять років одне й те саме! «Попий валер’янки, Галю. Не кричи, Галю. Вечеря де, Галю?» А я що, по-твоєму? Покійниця якась?

Іван склав газету, важко зітхнув. На пенсії всі жінки з розуму з’їжджають, думав він. Працювати перестали — от і вигадують собі проблеми.

— Галино Петрівно, — промовив він навмисно офіційно, — що трапилося? Пояснись як слід.

— Трапилося? — вона засміялася, але сміх вийшов якийсь надламаний. — Та нічого не трапилося, Ване. Просто я зрозуміла дещо. Пізно, звісно, але зрозуміла.

Галина витерла руки об фартух, зняла його, акуратно повісила на гачок. Рухи її були повільними, обдуманими. Іван насторожився — дружина так себе веде, коли приймає серйозні рішення.

— Сідай, — сказала вона. — Поговоримо.

— Про що говорити? — він спробував повернутися до газети. — Може, краще чаю поп’ємо? Ти ж котлети обіцяла на вечерю…

— Котлети, — повторила Галина й похитала головою. — Звісно, котлети. А знаєш, Ване, коли я востаннє робила щось для себе? Не для тебе, не для дітей, не для онуків. Для себе?

Іван розгубився. Такі запитання завжди ставили його в глухий кут. Навіщо щось робити для себе, якщо є сім’я, дім, обов’язки?

— Не розумію, про що ти.

— Не розумієш, — кивнула Галина. — Ось саме. І ніколи не розумів. Пам’ятаєш, як ми познайомилися?

— На танцях у клубі, — автоматично відповів він.

— Так. Мені було дев’ятнадцять. Я хотіла вступати до інституту, на філологію. Пам’ятаєш?

Іван смутно пам’ятав щось подібне, але тоді це йому здавалося дівочими дурницями. Навіщо жінці вища освіта, якщо можна вдало вийти заміж?

— Ну пам’ятаю. І що?

— А те, що я не вступила. Тому що ти сказав: навіщо тобі вчитися, коли ми одружимося? Діти будуть, дім вести треба. І я послухалася. Перша причина.

Галина підійшла до вікна, подивилася на двір, де сусідські діти грали у м’яча. Такий же сонячний день був тоді, коли вона вперше подумала, що життя проІван стояв на порозі, дивився, як таксі зникає за поворотом, і вперше за тридцять років відчув, як важко йому діяти без неї, але важче — зрозуміти, що йому робити далі.