Бути другим вибором

**Щоденник Олени Коваль**

– Олено! Що ти робиш?! – у трубці затріпотів обурений голос. – Ти ж розумієш, це мій весільний день! Мій! Я чекала на нього півтора роки!

– Солодка Настю, ну зрозумій, – спокійно відповіла подруга. – Богдан сам мені вчора подзвонив. Сам! Ну що, я повинна була йому відмовити? Ми ж зустрічалися ще в університеті, ти ж знаєш!

Настя опустилася на диван, телефон дрижав у її руці.

– Але весілля вже у суботу! Сукню купили, запрошення розіслали, ресторан заброньований! Оленко, як так можна?

– А що я могла зробити? Він сказав, що зрозумів свою помилку. Що кохає мене, а не тебе. Насте, вибач, але серце не накажеш…

Настя кинула трубку й розплакалася. За вікном крапав осінній дощик, на столі лежали документи для реєстрації, а у шафі висяло біле весільне плаття, яке вона обирала із сльозами щастя.

У кімнату увійшла мати, присіла поруч і обняла доньку.

– Що сталося, дитинко?

– Богдан… Він одружується з Оленою, – прокричала Настя. – Завтра вони подають заяву. А наше весілля мало бути через тиждень!

Марія Іванівна похитала головою.

– Значить, не доля, Настуню. Значить, не твій він чоловік. Краще зараз дізнатися, ніж потім все життя страждати.

– Та чому, мамо? Чому я завжди лише запасний варіант? – схлипнула вона. – У школі Вітя зустрічався зі мною, поки не з’явилася новенька. В коледжі Сергій три місяці залицявся, а потім подався до іншої. Тепер Богдан…

Мати мовчки гладила її по волоссю. Вона пам’ятала, як Настя готувалася до весілля, як сяяла, приміряючи сукню. Богдан їй завжди чогось не подобався – надто гладенький, гарненький, слова вмів підбирати правильні. А от очі… очі в нього були пусті.

– Мам, що мені тепер робити? Як дивитися людям у вічі? Усі ж знають про весілля! Тітка Катя вже квитки з Чернігова купила, дядько Михась відпустку взяв…

– А що робити? Жити далі. Ти молода, гарна, розумна. Знайдеться твій чоловік, справжній.

– А якщо ні? Мені вже двадцять сім, мам. Усі подруги заміжні, діти вже. А я як дурна ходжу на побачення і щоразу сподіваюсь…

– Знайдеться, – рішуче сказала мати.

Вона не розповіла доньці, що сама колись була “запасним варіантом”, поки не зустріла Настиного батька. Не красеня, не багатія – але любив її щиро, до останнього подиху.

У двері постукали. Настя здригнулася – раптом це Богдан? Раптом передумав?

На порозі стояла сусідка тітка Ганя з банкою варення.

– Настуню, донечко! Чула я… Та не журись так! Нікчемний він, твій Богдан. Я зразу це відчула. Очі бігають, руки спітнілі. Не чоловік, а так…

– Тіточко, годі, – знищено промовила Настя.

– Та ні, треба правду казати! Ти гарна дівчина, працьовита, добра. Такі тепер рідкість. А він дурень, що не зрозумів. Слухай, у мене племінник є, Андрій. Розлучений, але чоловік добрий. Працює на заводі, не п’є. Познайомити вас?

Настя похитала головою.

Не треба. Зараз не до знайомств.

Після того, як тітка пішла, вона довго сиділа біля вікна. Чому вона завжди лише тимчасовий прихисток?

У школі Вітя, капітан футбольної команди, обрав саме її – тиху, непомітну дівчину. А потім з’явилася Ярина з Києва – яскрава, модна, у джинсах. Вітя забув про Настю за тиждень.

У коледжі Сергій, майбутній лікар, три місяці говорив їй про кохання, а потім зізнався, що має наречену з дитинства.

Богдан з’явився півтора роки тому. Красиво доглядав – квіти, ресторани, обіцянки. А потім повернулася Олена, його колишня. І він пішов.

Настя підвелася до дзеркала. Звичайне обличчя, звичайна фігура. Може, у цьому проблема? Може, вона надто звичайна?

Мати принесла чаю.

– Настуню, випий гаряченького. І поїж чогось, ти ж зранку нічого не їла.

– Не хочеться.

– Все одно їж. Сили потрібні.

– Мам, а чому тато на тобі одружився? – раптом спитала Настя.

Марія Іванівна завмерла.

– Він мене любив. Справжньою любов’ю.

– А до нього ж хтось був?

– Був. Обіцяв одружитися. Але виявилося, що йому знайшли наречену з “гарної родини”. А я була просто… розвагою.

– Як ти пережила?

– Важко. А потім зустріла твого батька. Він був простим робітником, але кожен день приносив мені квіти. І я йому повірила.

Наступного дня Настя пішла на роботу в лікарню. Всі знали про скасоване весілля, дивилися зі співчуттям.

У перерві до неї підійшов лікар із сусіднього відділення – Андрій.

– Настю, можна поговорити? Я чув про твою… ситуацію. Якщо хочеш поговорити – я поруч.

Вони почали зустрічатися. Не як на побаченнях – просто гуляли, розмовляли. Андрій був розлучений, виховував сина. Був собою – без пафосу,Через рік вони одружилися у невеликому заміському костелі, а колишній наречений Богдан так і залишився лише в пам’яті як урок, що справжня любов приходить тихо, без гучних обіцянок, і залишається назавжди.