Вікно, яке тримає в полоні: історія про загублену душу.

Олена не знала, куди себе діти. На руках дрімала маленька Софійка, а вона все стояла біля вікна.
Година пройшла, а вона так і не могла відірватись від двору. За кілька годин до того повернувся її чоловік Тарас. Олена була на кухні, а він ніяк не заходив до неї. Коли вона вийшла, побачила, як той складає речі в сумку.

— Куди це ти? — запитала вона, ніби не розуміючи.
— Іду від тебе. До іншої.
— Та щож ти… це жарт? На роботі щось трапилось, їдеш у відрядження?
— Ну скільки можна? Набридла мені. У тебе в голові тільки Софійка, а про мене ні копійки турботи.
— Не кричи, дитину розбудиш.
— Ось! Знову про неї! Я йду, а ти…
— Справжній чоловік не кидає дружину з дитиною, — тихо сказала Олена і пішла до доньки.

Вона знала його характер. Якби зараз почала сперечатись, це б вилилось у скандал. Сльози вже підступали, але вона не хотіла, щоб він їх бачив. Взяла Софійку з ліжечка і пішла на кухню. Туди Тарас точно не зайде — звідти йому нічого брати.

З вікна вона бачила, як він сів у машину та поїхав. Навіть не оглянувся. А от Олена все стояла. Може, сподівалась, що ось-ось його авто знову з’явиться у дворі, і Тарас скаже, що це була дурна жарт. Але нічого не змінювалось.

Ніч пройшла без сну. Телефонувати комусь і розповідати про біду було нікому. Матері вона давно не була потрібна — та лише зраділа, коли донька вийшла заміж, і відразу забула про неї. У Людмили Петрівни завжди був лише один улюблений — молодший син Олени. Були подруги, але такі самі матусі, як і вона. Зараз вони, мабуть, сплять. Та й що вони зможуть зробити?

Заснула Олена лише під ранок. Спробувала подзвонити Тарасу, але він скинув, а потім надіслав СМС: «Не турбуй мене більше».

Саме тоді заворушилась у ліжечку Софійка, і Олена підійшла до неї. Ні, не можна розвалюватись. Пішов і бог з ним. У неї є донечка, і про неї потрібно дбати. Треба думати, як жити далі.

Подивившись у гаманець і на картку, Олена аж замерла. Навіть якщо попросити господарку квартири почекати з платнем до отримання допомоги — все одно не вистачить. А ще треба щось їсти. Могла б підробляти віддалено, але Тарас забрав свій ноутбук.

Залишалось дві тижні оренди, щоб придумати щось. І думати треба було швидко.

Але коли вона обдзвонила всіх знайомих, зрозуміла — нічого не вийде. Ніхто не візьме на роботу жінку з малою дитиною. Навіть щоб підмітати підлогу, треба на годину-дві залишити Софійку з кимось. Але ні з ким.

Олена попередила господарку, що виїжджає. Можна зняти кімнату в гуртожитку, але там таке оточення, що й ворогу не побажаєш. Писала Тарасу, просила допомогти грошима для доньки — але вінАле саме тоді в двері постукали, і Олена відчинила — на порозі стояла її свекруха Марія Іванівна з валізкою в руці та сказала: “Збирай речі, доню, поїдемо до мене — в одній хатинці завжди місце знайдеться.”