За стіною — луна думок

**Щоденник**

За стіною — не тиша.

— Та зроби ти вже цей телевізор тихіше, на всі біси! — вигукнула Ганна Іванівна, вдаривши кулаком у стіну. — Ніч на дворі, люди сплять!

У відповідь музика загриміла ще голосніше. Ніби у сусідській квартирі влаштували концерт, де грали всі оркестри світу разом.

— Мамо, не хвилюйся, — втомлено промовила Оксана, виглядаючи з кухні з чашкою чаю. — Поговориш із ними завтра, як з людьми.

— Як з людьми?! — Ганна Іванівна обернулася до доньки, очі блищали від обурення. — Я вже місяць із ними “по-людськи”! А вони — ніби глухі! Чи вдають, що не чують!

За стіною знову щось грюкнуло, почулися чоловічі голоси, сміх, тупіт ніг. Ганна Іванівна схопилася за серце.

— Господи, та що ж це таке! Раніше тут Марія Семенівна жила, царство їй небесне, тиша була, благодать. А тепер…

Оксана поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.

— Мамо, ну чого ти так засмучуєшся? Молоді люди, їм весело. Згадай, як ми з Сашком у дитинстві носились по хаті.

— Це вдень було! І ми були діти! А ці… — Ганна Іванівна махнула рукою у бік стіни. — Дорослі чоловіки, а поводяться гірше за малоліток.

Музика раптом стихла. У насталій тиші чулося лише тикання старих кухонних годиннику та ледве чутний шепіт за стіною.

— Ось бачиш, — з полегшення зітхнула Оксана. — Може, самі зрозуміли, що переборщили.

Але радіти було рано. За кілька хвилин роздався тривалий, сумний виття. Не людський — звіриний.

— Що це? — Оксана зблідла.

— Собака, — похмуро констатувала Ганна Іванівна. — Тепер ще й собака у них. Величезна, судячи з голосу.

Собака вила так, ніби її душа розривалася від туги. Виття переходило у скуління, потім знову піднімалося до нестерпних висот.

— Мамо, може, їй погано? Може, допомога потрібна?

— Яка допомога? Їм просто на всіх наплювати! — Ганна Іванівна знову почала бити у стіну. — Тихо там! Чуєте?! Собаку заспокойте!

У відповідь почулися чоловічі голоси, але розібрати слова було неможливо. Собака замовкла на хвилину, потім завила з новою силою.

Ганна Іванівна сіла у крісло, поклала руки на коліна.

— Оксанко, я більше не можу. Немає сил. Кожної ночі одне й те саме. То музика, то телевізор, то ця проклята собака. Я вже тижнями не сплю.

Донька підійшла, сіла на підлокітник.

— А ти дільничного викликала?

— Викликала. Приходив. Поговорив із ними. На день затихли, потім знову почалося. Дільничний каже, що доказів нема. Як доведеш шум? Коли він приходить — вони затихають, а варто йому піти…

За стіною знову загриміло. Цього разу ніби хтось пересував важку меблі. Скрип, гуркіт, знову скрип.

— О другій ночі меблі переставляють, — пробурмотіла Ганна Іванівна. — Нормальні люди так не роблять.

— Мамо, а може, справді щось трапилося? Може, вони не зі зла шумлять?

— Оксано, ти що, їх захищаєш?

— Та ні, просто… Пам’ятаєш, бабуся Катя розповідала про дядька Івана? Він теж уночі шумів, а виявилося, що в нього хвороба була. Як її… Альцгеймер. Він не розумів, що робить.

Ганна Іванівна задумалася. Справді, шум за стіною був якимось дивним. Не як у звичайних шумливих сусідів. Там відбувалося щось незрозуміле, майже містичне.

— Гаразд, — рішуче підвелася з крісла. — Піду до них. Поговорю як слід. З’яГанна Іванівна підійшла до сусідських дверей, але перед тим, як постукати, почула за спиною тихий шепіт: “Не бійся, вони просто забули, як бути щасливими”, — і тоді вона зрозуміла, що ніхто, окрім неї, не чує цієї музики.