Третя кімната — таємниця, що прихована від чужих

**Щоденник**

Сьогодні був важкий день. Знову та сама історія. Як завжди, коли приїжджає мій онук Дениско, він намагається зазирнути у ту кімнату.

— Не смій туди заходити! — вигукнула я, вибігаючи з кухні з мокрими руками. — Скільки разів тобі казати!

Десятирічний хлопчик застиг біля напіввідкритих дверей, обернувся до мене. У його очах завмерло сумнішання, змішане з обрадою.

— Бабусю, а що там такого? Я просто хотів подивитися…

— Нічого там нема! Лише пил! — швидко підійшла до нього, рішуче захлопнула двері та повернула ключ. — Іди, краще мультики дивися чи з конструктором грай.

Дениско знизав плечима й поплентався до вітальні, але я бачила, як він озирався на ту заборонену кімнату. Важко зітхнувши, сховала ключ у кишеню фартуха. Знову та сама розмова. Щоразу, коли онук приїжджає на канікули, все починається спочатку.

— Мам, ну чого ти його лякаєш? — вийшла з ванної Олена, витираючи волосся рушником. — Він же дитина, йому все цікаво.

— А тобі не цікаво? — різко запитала я.

Олена зупинилася, рушник застиг у її руках.

— Мені… мені і так добре, мам. Нащо чіпати минуле?

— Ось і правильно. І Денискові не треба. Нехай краще на свіжому повітрі грає, а не по чужих кутках лазити.

Донька хотіла щось сказати, але замовкла. Вона знала цей тон. Краще перевести увагу сина на щось інше.

Я повернулася на кухню, ввімкнула чайник. Руки тремтіли, коли діставала чашки з шафи. Двадцять років минуло, а серце стискається, варто лише подумати про ту кімнату. Про те, що залишилося там.

Після обіду Дениско ліг на диван із планшетом, Олена читала книгу в кріслі. Я мила посуд і спостерігала за онуком. Хлопчик був розумним, спостережливим. Навіть занадто.

— Бабусю, — раптом спитав Дениско, не відриваючись від екрана, — чому у вас трикімнатна квартира, а живете ви лише у двох?

Я випустила тарілку в мийку, вона брязкнула об край.

— Звідки ти знаєш, що квартира трикімнатна? — обережно запитала.

— Та я ж не сліпий! Двері рахувати вмію. Ось ваша спальня, ось зала, де я сплю, а ось там — треті двері. Завжди закриті.

Олена підвела очі від книги, подивилася на мене. Я стояла спиною, плечі напружені.

— Там… там старі речі лежать, — тихо відповіла. — Нецікаві тобі.

— А можна подивитися? Я обережно, нічого не поламаю.

— Не можна! — різко обернулася. — І більше не проси!

Дениско здригнувся, навіть Олена підняла брови.

— Мам, що з тобою? — підвелася вона. — Ти ж ніколи не кричиш на Дениска.

Я притулилася до мийки, провела рукою по обличчю.

— Пробач, внучку. Просто… я дуже втомилася сьогодні. Не сердься на бабусю.

Хлопчик кивнув, але плутанина в його очах не зникла. Розумний хлопчик. Навіть занадто.

Ввечері, коли Дениско заснув, Олена підійшла до мене на кухні.

— Мам, може, справді вже час?

— Час для чого?

— Ну… розібрати нарешті ту кімнату. Двадцять років минуло. Тата вже давно немає, а ти все…

— Не смій! — я схопилася так різко, що стілець перевернувся. — Не смій туди лізти!

— Мам, заспокойся, будь ласка. Я просто думаю, що нездорово так жити. Ти ж сама страждаєш.

Я підняла стілець, сіла назад. Руки знову тремтіли.

— Не страждаю. Просто… мені так спокійніше. Знати, що все на своїх місцях. Що нічого не порушено.

— Але Дениско підростає, скоро йому знадобиться своя кімната, коли приїжджатиме. А ти що, так і будеш його на дивані укладати?

— Ще встигнемо. Він малий поки що.

Олена зітхнула. Вона пам’ятала ту кімнату. Пам’ятала, як вона виглядала двадцять років тому — письмовий стіл біля вікна, книжкові полиці, вузьке ліжко під стіною. І скрізь — сліди життя, яке перервалося так рано.

— А пам’ятаєш, як він сердився на тебе? — раптом тихо сказала Олена. — Коли ти прибирала в його кімнаті? Кричав, що в нього свій порядок, що не можна нічого чіпати.

Я посміхнулася крізь сльози.

— Пам’ятаю. Такий самостійний був. Усе сам, нікому не дозволяв допомагати. І брудний посуд із кімнати виносити не давав, сам відносив. Казав, що чоловік повинен за собою прибирати.

— Йому було лише сімнадцять, мам.

— Так, лише сімнадцять… А здавався таким дорослим. Усе знав, у всьому розбирався. Пам’ятаєш, як він із батьком сперечався про політику? Годину міг говорити, наводив якісь факти, цифри…

Олена кивнула. Вона пам’ятала свого молодшого брата — його сміх, його впертість, його мрії. Пам’ятала, як він збирався вступати до університету, будував плани на майбутнє.

— Мені іноді сниться, що він просто кудись поїхав, — прошепотіла я. — Що завтра повернеться додому, відчинить свою кімнату й скаже: «Вранці Дениско взяв у руки ключ, відчинив двері в кімнату свого дядька і, обернувшись до мене, сказав: «Бабусю, давай тут поставимо моє ліжко, щоб Андрійович із неба бачив, як я росту».