Подарунок, що зіпсував усе

Сьогодні дуже важкий день. Лежав, згадував, як усе почалось…

“Олено! Олено, де ти ходиш?!” – кричав я з вітальні. “Іди швидше! Справа важлива!”

“Йду, йду!” – обізвалася Олена Андріївна, витираючи мокрі руки об фартух. “Що там? Пожежа?”

“Та ні! Краще! Набагато краще!” – підскочив я до неї, як вона увійшла, взяв за лікті. “Слухай, що скажу! Пам’ятаєш Петренка, мого колишнього шефа? Ну, що минулого року на пенсію пішов?”

“Пам’ятаю. А що з ним?” – Олена насторожилась. Коли я так хвилювався,добре не було ніколи.

“Зараз дзвонив! Уявляєш, продає трикімнатну квартиру в центрі! А нам пропонує взяти! Майже дарує, Оленко! Каже, віддасть за половину ціни, бо я йому колись допоміг з одним питанням. Пам’ятаєш, я тоді його небожа влаштував на роботу?”

Олена поволі сіла у крісло. Думки завертілись у неї в голові, як квіти під сильним дощем.

“Колю, яка квартира? Що ти кажеш? У нас же немає таких грошей!”

“А ось у чому фокус!” – я сів на поруччя крісла, заговорив швидко, схвильовано. “Петренко каже, можна в розстрочку! Платити невеличкими частинами, він не поспішає. А сам він у село до доньки збирається, йому міська квартира непотрібна. Олено, ти розумієш, що то значить? Ми все життя в цій двокімнатні юдемось, а тут така нагода!”

“Колю, постривай…” – Олена потерть скроні. “А навіщо нам трикімнатна? Діти виросли, живуть окремо. Нам і цієї вистачає.”

“Як навіщо?!” – я схопився, заходив по кімнаті. “Олено, ну ти ж розумна жінка! Онуки будуть приїжджати, їм де жити? А коли ми старі станемо, може, діти до нас переїдуть, доглядатимуть. Чи сидку наймемо, їй теж кімната потрібна!”

Олена мовчки дивилася на мене. Тридцять років одружені, а він усе такий же мрійник. Завжди йому здається, що щастя ходить поруч, треба тільки руку простягнути.

“А скільки грошей треба?” – запитала вона обережно.

“Ну, перший внесок невеликий, тисячі сто двадцять. А потім щомісяця по двадцять тисяч віддаватимемо.”

“Сто двадцять тисяч гривень?!” – Олена мало не підскочила. “Колю, ти з розуму з’їхав! Де ми такі гроші знайдемо?!”

“А тут, Олено, я все продумав”, – я сів біля жінки, взяв її за руки. “Пам’ятаєш, мама мені бабусине кільце лишила? Те саме, з діамантом? Я його у ломбарді оцінював, воно якраз на двісті тисяч коштує. Продамо – і грошей вистачить!”

Олена різко відібрала руки.

“Кільце?! Миколо Івановичу, що ти несеш?! Це ж пам’ять про твою матір! Вона тобі його на смертному одрі передала!”

“Ну то що?” – я знизнув плечима. “Мама хотіла, щоб ми жили добре. От і будемо добре жити! У великій квартирі, у центрі міста!”

“А якщо не потягнемо внески? Якщо щось станеться? Захворіємо, роботу втратимо?”

“Нічого не станеться!” – махнув я рукою. “Олено, це ж шанс! Розумієш? Такі нагоди раз у житті трапляються!”

Олена встала, підійшла до вікна. Надворі дощив, по шибці стікали калюжі. Прямо як її думки зараз – все змішалось, нічогісінько не зрозуміти.

“Колю, а ти з дітьми говорив? Що вони скажуть?”

“Та що вони скажуть? Зрадіють! Уявляєш, як Оксана здивується? А Богдан як пишатиметься – батьки в центрі живе!”

Оксана, старша донька, працювала у
І шкодував я тоді, Галю, що не розгледів: іноді подарунок, що обіцяє щастя, краде те справжнє, вже нами знайдене.