Не витримую більше!

Знову ця безглузда музика! – гукала Ольга Павлівна, б’ючи кулаком у батарею. – Пів на третю ночі, а вони там рок-концерт влаштували!

– Мамо, заспокойся, – зітхнула дочка Марія, не відриваючись від телефона. – Завтра поговориш із ними.

– Та скільки можна говорити! Місяць уже терплю цих… цих… – вона розвела руками, шукаючи слів. – Наркоманів якихось!

– Мамо, не кричи так. Розбудиш Оксанку.

– А нехай прокинеться! Нехай знає, в якому домі живе! – Ольга Павлівна підійшла до вікна й розчинила його. – Гей, там, нагорі! Годі волати!

З вікна третього поверху висунулася розчухрана голова парубка.

– Бабусею, сама не кричи! Люди сплять!

– Яка я тобі бабуся, дурню! – спалахувала Ольга Павлівна. – Зараз викличу дільничного!

– Та викликай! – гаркнув парубок і захлопнув вікно.

Музика стала лише голоснішою.

Ольга Павлівна сіла на диван і схопилася за серце. Руки тремтіли, подих збився. Марія нарешті відірвалася від телефона й подивилася на матір.

– Мамо, ти як? Ліки прийняти?

– Дай корвалолу, – прошепотіла вона.

Марія принесла краплі й склянку води. Мати випила й відкинулася на подушки.

– Більше не можу, Марієчко. Зовсім не можу. Раніше тут такі порядні люди жили. Тиша була, лад. А тепер…
Вона махнула рукою у стелю, звідки лисохлипав гуркіт барабанів.

– Коли вони заїхали? – запитала Марія.

– Місяць тому. Молода пара
І тепер, коли за стіною знову затопотали, я вже не біжу до батареї, а дзвоню Лесі, знаючи, що вона зараз посміхнеться та штовхне Дмитра ліктем: “Тату, вибач, машина зламалась”, а мій молоток лежить у шафі, не набиваючи руку, бо зрозумів остаточно — мир тримається не лише на слові, а й на знанні, що за ним стоїть воля довести його. Моє терпіння скінчилося того вечора, але навчило, що навіть найкращим сусідам інколи треба нагадати про повагу, як у багатій господі – підтримувати порядок.