З життя
МЕНЕ НЕ ВИЗНАЧИМО!

— Антоне, завітай! — шеф покликав через внутрішній зв’язок.
Антон відчував — знову лає. Та й має право.
— Прийшов? Сідай. Знову зірвав проект — дістанеш догану. І квартальних тисяч п’ять гривень позбавляю, попереджав не раз! Що з тобою? Батькові обіцяв допомогти, а ти мене підводиш, ех, Антоне Степановичу! — начальник цеху Григорій Васильович махнув рукою. — Геть із очей! Дорослий чоловік уже! Подумай — куди котишся? Ні родини, ні захоплень. Як далі житимеш?
Додому Антон їхав електричкою. Зазвичай народу — як у бочці. Не сісти, стоїть усі щупло.
Колег із заводу вдома чекають дружини, вечеря на столі готова. А в Антона — пусто, живе самотужки. Останнім часом лиш одне бажання: ковтнути чарку та лігти.
Раніше після роботи гуляв із друзями, дівчатам подобався.
Тепер усі одружені. Нудні, клопоти в них одноманітні — діти та кухня!
На своїй зупинці Антон ледве вийшов — бабуся в тамбурі з торбами розляглась, не обійти!
У підземному переході так і штовхають, оббігають. Усі мчать, мчать — та куди?
У двадцять п’ять Антон теж спішив жити. Дівчата на нього вішались. Була в нього вже квартира, добрий заробіток на заводі. Навіть авто купив — хоч і старе, але сам!
Мати казала: «Оженися, сину! Час летить, а ти його на ці помаджені розтринькуєш! Ось моя сусідка Мар’янка — золото! Молода, господарна! Мені допомагає, на фельдшера вчиться, та й на тебе позирає, я бачу».
А він: «Та не потрібна мені твоя Мар’янка. Не до вподоби!»
Ось і проґавив! Мабуть, та сама Мар’янка пече тепер чоловікові котлети з картоплею, січе салат з помідорів. І чекає, чекає, а діти питають: «Мамо, а тато скоро?»
Його ж ніхто не чекає. Здавалося колись — чудово.
Та й не помітив, коли настав той момент: гулянки набридли, а він усе котився по колії!
Антон піднявся на поверх, дістав ключ, встромив у замок — не йде. Що за мана? Спробував ще, пошарував ключем у щілині, і…
Раптом двері відчинились зсередини. Відчинилися навстіж, а там… мати Антона у квітковому халаті, рум’яна:
«Сину, ти що — із роботи прямо до нас? Чому не подзвонив? Втомився, мабуть, вигляд змучений. Ми з батьком якраз вечеряти збирались
Вони назвуть синочка у пам’ять дідуся — Євдокимом, і коли малеча вперше усміхнеться батькові, Антон відчує, що це його справжнє диво, послане небесами.
