Я вважала, що знайшла своє щастя…

Я гадала, що заміж вийшла… Поки Соломія розраховувалася за покупки, Тарас стояв осторонь. А коли вона почала складати їх у торби, він зовсім вийшов на вулицю. Соломія вийшла з крамниці й підійшла до Тараса, що палив тютюн.
— Тарасе, візьми торби, — попросила вона, простягаючи чоловікові дві важкі торби з провізією.
Тарас глянув на неї так, ніби його примушують до протизаконного, й здивовано спитав:
— А тобі чого?
Соломія розгубилась, не знаючи, що відповісти на це питання. Що значить «тобі чого»? Навіщо взагалі таке питати? Звичайно ж чоловік має допомагати фізично. Та й якось неправильно, коли жінка тягне важке, а мужик поруч ступає налегкі.
— Тарасе, вони важкі, — відповіла вона.
— І що? — продовжував спротивлятися Тарас.
Він бачив, що дружина вже починає серчати, та з принципу не хотів брати торб. Він швидко пішів уперед, знаючи, що вона не встигне. «Що значить “візьми торби”? Невже я підсусідок чи підкаблучник? Я — чоловік! Сам вирішу, нести їх чи ні! Нехай сама тягне, не підірветься!» — міркував Тарас. Настрій у нього був такий — дресирувати дружину.
— Тарасе, куди пішов? Візьми торби! — гукнула йому вслід Соломія, ледве стримуючи сльози.
Торби справді були обтяжливими. Та Тарас знав це, адже сам накидав ці продукти у візок. До хати було недалеко, хвилин п’ять пішки. Та коли йдеш з важкими торбами, дорога видається вкрай далекою.
Соломія йшла додому й мало не плакала. Сподівалася, що Тарас пожартував і ось-ось повернеться. Та ні, вона бачила, як він віддалявся все далі. Хотілося кинути ці торби, але вона в якомусь ступорі тягнула їх далі.
Дійшовши до під’їзду, вона сіла на лавку, не маючи сил іти далі. Хотілося плакати з образи й втоми, та вона стримувала сльози — на вулиці плакати ганьба. Та й проковтнути цю ситуацію не могла — він не лише образив, а й принизив її ставленням. А ж як уважним був до весілля… Та й розуміє ж, що зробив! І зробив це усвідомлено.
— Здоровенькі, Соломійко! — голос сусідки вивів її із задуми.
— Здоровенькі, бабусю Маріє, — відповіла вона.
Бабуся Марія, вона ж Марія Іванівна, жила поверхом нижче й дружила із Соломіїною бабусею, поки та була живою. Соломія знала її з дитинства й ставилася як до рідненької. А після смерті бабусі, коли дівчина зіткнулася з першими побутовими труднощами, сусідка завжди допомагала. Більше нікому було — мати Соломії жила в іншому місті з новим чоловіком та дітьми, а батька вона й не пам’ятала. Тож єдиною близькою людиною залишилася бабуся Марія.
Соломія без вагань вирішила віддати всі ті продукти бабусі Марії. Не дурно ж їх тягнула. Пенсія в Марії Іванівни була скромна, і Соломія часто пригощала її смаколиками.
— Ходімо,
І він стояв біля дверей, схилившись до власної валізи, наче тепер усвідомивши вагу своїх слів і вагу тих пакетів, що колись не захотів понести.