Легкий шлях веде до суворих наслідків

М’яко постелить — твердо спати
— Ну, цього разу сподіваюсь, не на три дні з’явитесь? Затримаєтесь довше у нас? Марічко! Чому мовчиш?
— Світлано Володимирівно, ще раз з днем народження! Не хворійте, дбайте про себе! Ми з Володимиром вирішимо питання — зателефонуємо.
Марійка поклала слухавку швидше, ніж повітря зітхнуло.
«Ох, буває ж таке», — подумала, відсуваючи телефон, — зустріч наче приємна, свекруха сьогодні ласкава, як ніколи, й привід радісний — її ювілей, але з першої миті до останнього слова щоку прагнула зупинити цю розмову.
Їй зовсім не хотілося їхати до свекрухи на відпустку, такий довгоочікуваний, що врешті співпав із чоловіковим. Їй здавалося, що у світі є мільйон кращих місць, де вони з Володимиром та дітьми гарно відпочинуть. Вона натякала: може, хоча б цього літа оберуть щось інше, а не дачу Світлани Володимирівни, та Володимир був непохитний. Так його виховали. Старших треба любити й шанувати. Негоже не порадувати батьків візитом. Нечемно.
* * *
— Марію, я та й батьків бачу, Боже добрий, раз на рік. Ти хочеш, щоб ми й на відпустці перестали їздити? Тоді діти взагалі забудуть про іншу бабусю з дідом, що мешкають у Вінниці.
— Любий, як тобі м’якше сказати… Та чи не здавалось тобі, що ці приїзди потрібні лише тобі?
— Що ти маєш на увазі? — Володимир насупився.
— Те, що твої батьки вже звикли далеко від тебе, від родини. Вони не страждають, що не бачать онуків. Без цього їм чудово.
— Марію, що це ти говориш? Звідки такі думки?
— З того, що твоя матінка в листуванні просить лише одне — надіслати фотки старших чи відео молодшенького. Вона ніколи не питає, як у них справи, чи не хворіють. Онуки їй потрібні лише для гарних фото сусідкам. Ідеальна картинка, не більше. Її зовсім не цікавлять наші проблеми.
— Не погоджуюсь. Ми просто далеко. Вони не можуть посидіти з Миколкою, відвести його до садка. Якби мешкали поряд — інакше б.
— Знаєш… Моя матінка теж мешкає в іншому місті, та це не заважає їй приїжджати у скруту. Вона як Чіп чи Дейл — завжди готова. Згадай, скільки разів минулого року брала відпустку й мчала до нас. Чогось від твоїх батьків я такої спритності не зауважила.
— Так, Марію, теща в мене золота. Я вдячний Марії Федорівні. Вона завжди наш рятівник.
— Саме так. Коли ми приїжджаємо до неї, вона намагається бути з хлопчиками: гуляє, купається у ставку, грає в хованки. Дуже любить їх. Так і має бути у родині. Теплота, турбота.
— Марію, то чого ти від мене хочеш? Усі люди різні. Твоя матінка — вогник. Мої батьки старші, іншого складу. То що тепер, не їздити до них?
Марійка замовкла, стиснула губи, немов стримувалась, але вирішила не цього разу.
— Мені там погано, й дітям. Невиразно якось.
— Як так? У батьків чудова дача, усім окремі кімнати, чисто, комфортно. Що ще для щастя?
— Знаєш, є приказка: «М’яко постелить, та твердо спати». Вона описує мій стан у свекрухи.
— Несподівано… Чому ж мовчала раніше? Завжди здавалося, що вам усім там добре.
— Усе. Від першої миті, як ми валимося до них, ламається їх ідеальний, спокійний світ, до якого вони звикли.
— Не помічав. Гадаю, ти вигадуєш. Надто вразливою стала.
— Володимире, ти там зайнятий ділом: дрова порубати, помідори полити. Ти рідко зі мною чи дітьми. А я чую й бачу все: ці їд
А машина жувала килими доріг, немов старий дідусь тютюн, доки не сплюнула їх напередодні моря, де крики хлопчиків розплуталися в солоному вітрі, немов нитки з клубка, що впустила невтомна баба.