Непроста любов.

— Не поїду! — випалила Мар’яна й із тріском зачинила двері.
— Аж ось яка королева! — Лариса Петрівна підтягла халата. — Та й на шиї сидить, та ще й умови ставить.
Мар’янці було п’ятнадцять. Батько трагічно загинув два роки тому, і хоч батьки давно розійшлися, її мама Інга не знесла горя: спочатку ридання, потім горілка, далі — швидка. Потім — тиша. Серце встало.
У дитупол дівчину не забрали: її прийняла тітка, батькова сестра — Галина Миколаївна, сувора й мовчазна жінка зі срібним пучком. Вона й оформила опіку. Та через півроку звільнилася од Мар’яни, як від валізи: «Неслухняна, жити не хоче, й чоловік проти. А в Лариси й простір є».
Так Мар’яна й опинилася у домі мачухи. Лариса Петрівна була другою дружиної її батька. Тією самою, через яку колись ридала мама. Раніше Мар’яна ненавиділа її здалеку. Тепер прийшлося жити під одним дахом.
— Їсти будеш? — буркнула Лариса, стукаючи ложкою по каструлі.
— Ні, — сухо відповіла дівчина.
— І не треба. Чипсів тільки не шукай. Не купувала.
Будинок у Лариси був старий, проте просторий і дуже затишний. Батько встиг зробити ремонт: кухня в кавових тонах, вітальня в бежових шпалерах, навіть котел новий поставив. Хоч і затишно було, але якимось чином Мар’янці було холодно.
— Давай начистоту, як є, — одного разу заговорила мачуха, не стримавшись. — Знаєш, ти мені не подобаєшся. І я тобі теж. Це взаємно. Та слово твого батькові дала: не вижену. Навчатимешся, я їсти готуватиму, хата чесна — живи, та командувати не смій, й сиротою казанською корчитися не треба. Я теж цю дійсність на шкуру випробувала.
Мар’яна стисла кулаки, та промовчала.
— Мама моя, — додала Лариса, — померла в сім років, батько пив. Я з п’ятнадцяти років на трьох роботах убилася. А твій батя, між іншим, сам за мною ходив. То зла за нього не тримай.
І на тім поставили крапку.
Розмови ставали коротшими, погляди — гостішими. Відкрито не сварилися, але в хаті віяло напругою.
Одного дня Мар’яна прийшла зі школи, побачила записку й аж очі витріщила:
«Їду до сестри у Звенигород. Повернуся через тиждень. Гроші на столі. Купи картоплі, сама собі готуй. Не забудь, кіт їсть за розкладом. Л.»
Ані «цілую», ані «пильнуй себе», ані «не нудися». Просто кіт, картопля й розклад. Мар’янці навіть прикро стало.
Осяяла її пустота навколо. Телевізор вимкнений, чайник холодний, навіть пилюка ще не встигла осісти. І вперше за весь цей час їй стало страшно.
— А якщо вона не вернеться? Що мені робити? — шепнула вона в порожнечу.
Мар’яна пішла до кімнати Лариси, пошукала в шафі, у шухляді… й знайшла фотки. Ось маленька Лариса з косичками. Ось юнка — у білому халаті. А тут — з її батьком. Та на руках з нею, ще трирічною крихітою. І посмішка в Лариси тоді була справжня.
Мар’яна сіла на край ліжка й чомусь заплакала. Все змішалося в ній: біль, образа й страх.
—
Дні без Лариси Петрівни тягнулися повільно, але якось надзвичайно… вільно.
Мар’яна вмикала музику, їла прямо з каструлі лежала з кішкою на дивані. Але й у цій лінивій волі з’явилося дивне почуття — наче чогось їй бракує. Або когось.
На четвертий день стало нудно. На п’ятий — тривожно.
А на шостий Лариса вже повернулася.
Мар’яна сиділа
на краю столика й глибоко сховала обличчя в долоні, відчуваючи, як тепер уже назавжди зник той холод у її серці.