Світло з джерела

Працював я помічником головного інженера на великому підприємстві у місті Львові. Там роботу ставили багато, кожен мав свою історію. Але серед них виділялася одна жінка, яка завжди залучала до себе увагу. У колективі її кликали Світланка-Струминя. І хоч їй виповнилося вісімдесят, ніхто не смів називати її просто за прізвищем.

Світлана рухалася, немов з вітром, завжди була настільки живою, що її кроки було чути від самого вхідного дверей. У цеху її голос виходив гучнішим, ніж від самих верстатів, і ніхто не встигав за її думками. Упродовж одного дня вона проходила по всьому підприємству більше кілометра. Не було питань, про які вона не мала б думки. Її вважали активною членом профспілки, і жодна справа не залишалася нерозірваною.

Світлана любила говорити: «Такому-ось ми справимося, як і хліб на обід!» Від її настороженості вона могла дійти до будь-якого начальника, тож і таке прізвисько заслужила. Проте вона була дуже прямою, іноді навіть різкістю вигукувала свої думки. Тому друзів у неї не було — хіба що часу розповісти про них недостатньо. Одягала вона себе більш яскраво, ніж застарілий прикраси, але завжди була з яскравим макіяжем і з майстерно накладеним манікюром.

Я, як помічник, ніколи особисто не стикався з нею, але слухи розповсюджувалися по всьому підприємству. Я не раз бачив її, стаючи на вищому віконці кімнати.

Коли прийшов новий головний інженер — Петро Іванович. Він мав з енергією мого дідуся, але я в істоті відчував себе його онуком. Місяць ми присмаковували один іншому. Іванович не обідав у кафе, звівши їжу з темою. Він завжди ходив в присяжному костюмі, з чистими черевичками, у яких віяло рішучістю.

Із поступовим знайомством, Петро Іванович почав випрошувати мене обідати поряд. Він казав: «Скільки енергії, стільки харчів!» А своя дружина, яка, здається, була цілковитою, не могла збирати його з їжею. Який Greed-обід, але хлібець із чаєм краще, ніж повна посудина.

Петро Іванович розповідав мені про свою дружину Ларису. Вони прожили разом четвірь десятків, народили три діти, дорогих юнаків, які тепер працювали на підприємстві. Лариса народилася в великої родині — у сім’ї її батьків було восьмеро дітей. Вона була середньою. У них усі брали участь у праці, це було в родині природно. Із початку Петро мріяв мати дочку, але з дитиною трапилася серцева неполадка. Помер дитинка в ранньому віці. Народжували три сини, які тепер були здоровими і щасливими.

У мене був період, коли Петро Іванович став міцно вести себе з молоденькою службовою. «Уявляєш, Лариса зсіб скидалася б з голови, тим більше страждала, а мене закохують!» А ця дівчина залишила йому дочку, а потім відмовилася брати її до себе. Якщо б не любов до Лариси, він би й не пам’ятав більше про це. Аж глуха мовчанка між нами тривала. Я мовчав, бо боявся випадково розлучити їх. А Лариса раптом сказала: «То як би Господь посилав дитинку — радо її візьмемо. Називаємо Світлана, лагідна, як моя душа.»

Так ми прийняли дівчинку в сім’ю. Тепер їй шістнадцять, вона чудова вихованка, допомагає мамі. А Лариса готова розтопитися в щирих із нею. І як часто відаю про зраду, так часто відчуваю ще більше пошани до Лариси. Виховати три синів, прийняті дівчинку, промовити про це — мало хто зможе.

Один раз я бачив, як у кабінет Петра Іванових прийшла відвідувачка. Я сміливо кинувся з питанням: «Тільки в кого, якщо не в вас, потрібно записати перед входом?» А вона відповіла: «Я — дружина, то без записки!» Я бачив — це Світлана-Струминя. Це було неможливим!

Однак правда була — Лариса — це Світлана. «Тож по-благодатному, Світлано!» — обливаючи мені дверці їй. Через хвилину мене тягнули до кабінету: «Привітайся, Віталіє, це Лариса. На роботі її кличуть Світланою. Ти їй сподобався. Пропонуємо в гості. Погодиться?» — запитував Петро. Я був на щасті — така розумна мати як Лариса заслуговує на теплий дім.

У мене був вибір — бачити батька з дочкою. Середній син — Василь. Він шукав любов, таку як у батька. Тепер ми родня. Світлана-Струминя працювала догідного.

Що навчаються у цій історії? Тож і Якоюсь відмінністю ми були, якщо тільки хоробро прийняти у житті того, хто відразу не розуміється. У нас у країні кажуть: «Любиш — не в хороводі вибирай, а в огороді».