Рідні серця

Тетяна ще раз оглянула хату. Вроде все добре, все на місцях. В дівчат бантики перев’язані, у Федора обличчя помито. Анна Степанівна вдома сидить, також прибрана. Вчора Олексій дзвонив, сказав, що приїде сьогодні, да не один, а з сюрпризом.
Ох, і рушила Тетяна з сільради, бо тільки там телефон був, додому. Штука ли, Олексія зовсім майже два місяці не було вдома. Як вирішив, що треба грошей заробити, так і знайшов якусь роботу в місті.
Таня плакала:
— Оlex, що ж це за сім’я? Ти в місті, а ми з дітьми тут, самі.
— Ну, що ти плакаєш, ніби навічне мене віддаєш? Зрію, дах змінювати треба, дівчатам у цьому році в школу, а роботи в селі немає.
— Да я все розумію, Оlex. Тільки якось не вірно все. Мабуть, й ми тоді з тобою.
Він відсторонився від дружини:
— Тань, ну ти, як чокнута, чесне слово. Ну, сама подумай, мені одному й дешевше! А як нам усім їхати, то все, що зароблю, буде через житло витратити, ти ж не знаєш, які в місті ціни!
Вона розуміла, що чоловік має рацію. І гроші дуже нужны, і їхати всім ніякої підстави. У неї тут хоча якесь, але життя є. Та й житло й собі. Ох, і не хотілося, ох, і боліло серце, але прийшлося відпустити чоловіка.
Через місяць уже перший перевод від нього прийшов. Тетяна одягла найкраще сукню, коли на пошту вирушала. Щоб усі побачили. А то знає, щоб бабани про неї говорити. І говорили, що Оlex її кинув, і навіки в місто. Ніби не взагалі їй така потрібна, і діти возня. Ось і заклякла бабам роти. Гроші отримувала, коли половина села на пенсіях прийшла, щоб усі одразу побачили.
Всі побачили. Зітхали, завистливими поглядами проводжали. Ну, принаймні, Тетяні так здавалося. А вчора Оlex дзвонив. Цікаво, який це сюрприз везе. Як цікаво. Але, як називати: головне, що сам їде! Як же ждала Олексія свого чоловіка… І баню затопила, щоб випарити, помити, підітись… А то діти вдома.
Анна Степанівна з насмішкою спостерігала:
— Що ти стрибаєш, як коза? Диво! Блудний чоловік додому повертається!
— Анна Степанівна, не кажіть так! Оlex, все одно ваш син. А він старається, грошей заробляє.
— Ой, Тань! Не знаєш, що твій чоловік гайки-то працею точно не заробить!
Таня зітхнула. Точно, свекрушка в чому-ось права. Чоловіки в селі роботу знайшли. І якось зберігають сім’ї, а Оlex казав, що виїжджаючи з таких грошів-глупо. І лежить у ньому штанки. Щось там кладовим, іноді ходить склад відчинити, якщо щось видати треба, але й все. Мінімум заробляв. Але Таня намагалася про це не думати. Він же став другим. Ради сім’ї в місто поїхав.
— Мам! Там папочка!
Таня ще раз подивилася в дзеркало. Вроде все в порядку. Треба не засорити лице з чоловіком. І дядьки на воротах на чолці, ревнуві.
Таня вийшла на вулицю і одразу на стежці побачила Олексія і сюрприз. Сюрприз висів у нього на руці. Приблизно метр шістдесят, ясно намальовано, з темно-русявими довгими волоссями.
Таня окам’яла. Вона буквально фізично відчула погляди сусідів. Олексій відкрив ворота, впустив цю жінку-сюрприз і зайшов сам.
— Слава, Таня.
Жінка розглядала її з яким-ось презирством.
— Слава, Оlex. А що це тут відбувається, Оlex?
Він зажурилося всміхнувся:
— Це Антонина… Ну, в загалі, житимем я на неї!
Таня відчувала, як душа кудись впало.
— А як же я, Оlex, як житимем із дітьми?
Він сморкнувся.
— Тань, тільки не налітай серед вулиці, йдемо в хату, поговоримо.
Але тут з воріт вийшла мати Олексія.
— Давайте-но! Як приїхали, так й їдьте!
Олексій здивовано подивився на мати.
— Мам, ти чого, сина родного на порозі не пускаєш?
— Немає в мене більше сина!
Жінка розвернулася і з труднощами переставляла ноги, зникнувши за дверми. Давно старенька з ногами мукалась. У дворі послухалося:
— Правильно, Степанівна! Проти також сина!
Олексій томно стояв серед двора, а його співник з тягав за руку:
— Оlex, я не зрозуміла, дім продати що, не вийде? Ти казав, що він твій!
Таня майже з відчуттям гіркоти молити. Дім і справді був Олексія. Ще до весілля Анна Степанівна на нього дім записала. Сказала, що подарунок їй на весілля. Дім був великий, міцний. Свекор перед смертю його закінчив.
Чоловік Тетяни різко обернувся, взяв Антонину за руку і швидким кроком покинув двір. Антонині було нецікаво на високих черевичках, що постійно затикалися в землю, але вона старалася перекладати свій худий кінь…
Таня повернулася в будинок і рухнулася поперек ліжка. Вила, кричала. Діти бігли до неї:
— Мамо, не плач, не треба.
Думала Тетяна тоді, що світ рухнув. Що все, гірше не може бути, а виявилось, що може.
Через тиждень приблизно, біля будинку зупинилася машина. В селі такі машини ще не показували. З машини вийшли двоє. Один старий, другий молодий. Той, хто молодий, одразу направився до Тетяни.
— Іванова Тетяна?
— Так…
— Потрібно важливо відвідати дім.
Тетяна томно подивилася на чоловіка.
— Як це? Чому я маю відвідати свій дім?
— Дім належав Іванова Олексію. Він його продав. Ось документи. Завтра новий господин приїде сюди з сім’єю.
Навколо вже збиралась сусідства.
— Що це Оlex вирішив? Мати, дружину і дітей на вулиці залишити?
— Гоніть!
Чоловік розглядався.
— Люди, не піднімайте паніки! Дім продано, все за законом! Ось і документи, я щойно посередник!
Але слухати не хотіли. Хтось побіг за старостою, якби вчасно він не з’явився, тим двом показався би мотиляти.
— Розійдіться! Що знову тут відбувається?
Чоловік почав пояснювати староста, показував нещадно папери. Народ затих.
Розмовляли довго. Годину й усе подібне пройшло. Прямо до дому селення скопа. Тетяна до кількох разів свекруші Валеріянки капала, діти сиділи, притискалися до бабусі. Один старший, Федір, зло споглядав перед собою, молодші дівчи в тиші плакали. Вони не зовсім розуміли, що відбувається, але збирали, що будуть жити на вулиці, а якісь чужі люди в їх дім.
Староста зійшов.
— Анна Степанівна, Таня… Такий всюди справа. За законом все, Оlex справді дім продав. Можна, звісно, у суд спробувати подати…
Старішок махнув рукою. Чоловік, який приїхав на машині, одразу повернувся до Тані:
— Щоб завтра дім вільний був, і да… Тут у кого, яка мебель має залишитися. Не все, але багато.
Він тиснув Аркуш Тані, сів він у машину і їхав. А Таня так і залишилася стояти з цим аркушком.
— Таня… Таня..
Вона обернулася. Рядом з нею стояла Іванова. Старенька живе на іншому кінці села. Була одна, закритта.
— Підійди до мене, Таня… Я харазь у відділі жити, а дім-то у мене великий. А там, глядиш, і розв’яжеться щось…
Сусіди мовчки підмогли. Ніхто нічого не казав, так і що скажеш…
Пройшов рік…
— Танечко, подивись, які дівчи молодці!
Тетяна зустрічала. Коли тільки-но виїхала із школи. У мордучках Марусі і Варвари. Принесла зі школи цілий пакет грамот.
Старі бабані сиділи за столом і по черзі розглядали красиві папірці. Вони якось одразу подружилися, могли по три години чай пити, в грядках сидіти, загалом вони домчик взяли повністю на себе. Дуже швидко Таня забула, хто з них не родна… Хоча не зрозуміти, так ніхто не родня.
Тоді, після переїзду, Анна Степанівна їй на коліна упала:
— Вибач, Таня, що такого гада виховала. Не знаю я, що мені й робити тепер. Скажеш — уйти, я уйду. Порозумієш.
Таня підняла її. Що ви ще кажете? Сама я за цього гада вийшла, ніким втягана, а йти не збирайтесь! Сім’я у нас! Осяжтво?
І розплакала, обнявши свекру, потім діти їх обплетли, і всі плакали, поки слізки не скінчилися.
Таня намагалася не йти мимо родинного дому. Знала, що дім, як дачу використовують, якісь богачі купили. Ну й хай. Що на них-то підбиратися, вони ж не винні.
З вулиці зажогшов Федір.
— Мамо! Мамо, там.. Там папочок приїхав!
Тетяна відчула, як серце заколотилося.
— Як папочок?
— Так! Папочок. Стоїть там біля воріт. З валізами!
Таня подивилась на старих, на розгублених дівчат. Прямила плеча і пішла на вулицю, всі під ії чумачку.
Поруч із воротами справді стояв Олексій. Антонина шість місяців тому відправилася. Як тільки гроші від продажу дому закінчилися, викинула вона його з своєї квартирки. І тільки тоді Олексій зрозумів, що натворив. Йти в село він не міг. І куди він їхати-то? Житло-то немає. Спробував на роботу встати. То на одну, то на другу, але все не вийшло. На одній важко, на другій його не цінили, на третій ще й начальники. Помногралась, і вирішив їхати. Ну, ясно ж, що на вулиці не живуть. Пусть Танька з тим снути, але Олексій там мати та діти. Простять, нікуди не втекнуться.
Таня зупинилась біля воріт, зігрезла руки на грудях. За нею зі старими. К дому вже спешили люди, говорики в селі давной ходять.
— Що потрібно?
Олексій смутився. Загалом Таня завжди ласкава була, легко зрушима. Вірив їй. Він і такий кінь користувався її наївністю. А тут — такий омерзіння.
— Ти, Таня, як ніби не рада бачити батька своїх дітей?
Олексій вирішив іти в атаку.
— А мала б?
— Звісно! Як і хочеться в житті не відбуватися. Чоловік завжди прав! Ти б стол накрила, баню затопила…
Брови Тани підстрибнули в гору.
— А де він, цей стол? Да й баня також?
— Ну, ти не починай. Не на вулиці ж живете! Да і проголодався я з дороги. Тільки хотів вас усіх побачити, що і не перекусив.
— Вон оно значить так… Побачити хотів… Може і подарунки дітям привіз, давно ж не бачилися?
— Ну, подарунків поки нема, испытываяยากосні фінансові труднощі…
З натовпу почулося:
— Во гадиш, і не напорешся вовченням!
Олексій сморкнувся. Йому вже набридло, що тут суперечитися, хотілося їсти й спати.
— Таня, може йди вже в хату, накормиш, обгорієш?
А Таня раптом посміхнулася:
— Отчого ж не накормити, отчого ж не обгріти… Але не до чоловіка, а до сараю йду. Взяла вилу на поруці, і пішла до чоловіка. Всмішка зникла, руки кріпко тримали інструмент. У натовпі ахнули:
— Поки! Бігни, Оlex!
І Оlex зрозумів, що бігти має, причому як найшвидше, але валіза не давала, і черв’як добре прилипив до спини, трохи не викинув валізи. Люди збрехали:
— Так його, Танька! Дай ще з хвилинку.
Таня повернулася за десять хвиль. Задоволена, позірна. Обійняла всіх, і старих, і дітей.
— Ну йди в хату! Я ж торт на святі закінчення навчального року купила, зовсім забула про нього!
Вони зайшли, і щільно закрили за собою двері. Нечого чужим таскатися, як у них і так сім’я!