Несподівана вечеря для всієї родини

Сімейний вечер, якого ніхто не очікував
– Ти із глузду впала! Ми не можемо їх запросити! – Сергій нервово тупцював долонями по шафі.
– Чому не можемо? Мій брат, увін слава божа, – Марина з стула ніс погляд до вікна, затиснувши кути губ.
– Брат, якого ти п’ятнадцять років як не бачила! – Сергій піднявся і підійшов до дружини. – І раптом він з’являється, і ти вже з відкритою груддю їх запросити?
– Він із харківської сторони, – Марина хотіла говорити спокійно, але голос зрадив її. – Володимир повернувся, тут перегорів справи.
– Мабуть, саме! – Сергій підвів руки, як від хапа. – Тепер він приїхав більш менш до сестри, щоб у неї гроші брати. Навіть не пам’ятаєш?
Марина відвернулася, наче велика посудину, з якої бруд виносила, хоча він і так блищав.
– Нічого я не забула. Але він все ж таки мій брат.
– Я ж інший, і я проти.
Марина зітхнула, обернулась до Сергія.
– Послухай, я їх уже запросила. Володимир, його дружина Світлана, а син із ними приїдуть сьогодні.
Сергій закричив очі і довго вдихав.
– І коли ти мені повідомляла? З п’ятьоми секундами до приїзду?
– Я…
Марина не встигла скінчити – смартфон зазвенів. Вона подивилася на екран і замислилась.
– Це Катерина.
– Фу, тільки не їй–ще додому, – прошепотів Сергій. – Вона в курсі, що тітка з’явилася?
– Ні. Після ссори майже не говоримо.
Марина взялась за телефон.
– Алло? Катерина?
З другого кінця дроту пролунав веселий голос доньки:
– Мамочко, привіт! Надіюсь, що з Олегом не пом’яли, якщо заїдемо сьогодні до вечеру? У мене для вас важлива новина!
Сергій, почувши останні слова, різко зашукав головами, але Марина, мовби для підмоги, широко посміхнулася.
– Звісно, приходьте! Сподіваюся, що мене!
– Відлично, тоді в сьомій. І, що ще, з нами хтось прийде.
Преж ніж Марина запитала, хто цей „хтось“, Катерина вже відключилася.
– Слухай, Сергій, це ж чудове! – радісно сказала Марина. – Сьогодні вся родина збереться!
– Не пімахай, чого їй радієш, – відрубав чоловік, хлюпнувши до ванни. – У нас є квиток у театр, забула?!
– Ой! – Марина приклала лапи до щік. – Зовсім вибрала з голови.
– Це я й мав на увазі. Перепиш усіх, хай приходять в інший день.
– Але Сергій…
– Жодних „але“! – різко відповів чоловік і зник у ванній.
Марина важко впала на стілець і потерла чоло. Чоловік зарезервував місце на „Помилкову подружню“ місяць тому. Це був його подарунок на двадцятиріччя їхнього шлюбу. А тепер…
Вона піднялася, струшив баня, і викинула заморожену м’ясо з овочами, щоб часто готувати. С самотньої кімнати виходив Сергій, кухня вже вчорала смаками вечеру.
– Я бачу, ти все сама вирішила, – сухо сказав він.
– Сергій, ну що в тебе? – Марина втира руки. – Це ж чудово, коли вся родина збереться!
– Яка ще родина? – замахав Сергій. – Брат, який п’ятнадцять років не ставив ніг у дім? Дочь, яка місяці не пише? Або про невідомого мені зятя й дітей?
– Мабуть, саме сьогодні все наладиться? – ізор вервом поглянула Марина.
Сергій лише зітхнув, але сперечатися не пішо (за винятком) і відступив до кімнати, прошепотівши щось про погану більшу.
Марина взялася за роботу, а в думках вона згадувала, що чоловік був правий. Їх життя з Сергієм було прийнятне й мовна. Обидва працювали в школі: він – фізиком, вона – російською мовою. Вечору за чаєм обговорювали учнів, розстебали плани на вихідні, рідко їздили в театр чи виставки. Гості в їх дім були рідкість – в основному колеги чи старі друзі. Родина давно розпалась. Після смерті батьків Марина й Володимир переехали до Харківки, й майже не пишалися. У Катерини ж було складно – вона дуже давала, не підкорялася. Після школи пішла на економічний, але залишила все на другому знамені, обернулася в ресторані. Для Марини це було затятою опікою.
Поки Марина згадувала, до дверей підійшла дідусівка, Тетя Ліда.
– Мариночко, мила, наготувала пиріжків, поїжте. – вона простягла тарілку, накривши полотном.
– Ой, Лідо, як вчасно! Сьогодні неплановані гості.
– Серйозно? – зі здивуванням глянула на неї дідусєвка. – І що то за люди?
– Мій брат Володимир з рода і дочка Катерина з женихом…
– З женихом? – Ліда вибила руками. – То не про весілля йдеться?
– Не знаю, що в ній на умі, – плеснув плечима Марина. – Мабуть, чи воно там. Сказала, що з важливою новиною рулеє.
– Ну, дай–то бож! – посміхнулася старушка. – А ще я хочу бодай спитати. Племінник мій із Краснополя, Микола. Пам’ятаєш, я казала? Політ військовим, наче отримав на додаток. Так ось, хай приходить сьогодні на вечеру? Познайомиться з людьми, а так сидить один у чотирьох стінах. Йому вже зайнято…
Марина збентежилася від запиту, але, подумавши, кивнулася. Якщо взагалі більше мене.
– Звісно, хай приходить у сьомій.
Ліда з’явилося і вирішила дізнатися радісні новини.
Повернувшись до кухні, Марина побачила погляд Сергія.
– Так, щоб сказала, що й племяний дідусів з вас?
– Сергій, ну що ти? Людина місто не знає, послуго…
– А тепер ми його, значить, юридичний агент?
– Ладно, усе, усе! Посідаємо, погукуємо, мабуть, щось корисне вчуємо.
Сергій змаханув і пішов поміняти одяг. Це жест Марина була звичайна – чоловік відміняє ситуацію, навіть якщо не відрозуміє, що творить.
До шести годин стіл був битий, у духовці прожарений кролик з овочами. Сергій кинув короткий погляд на стіл і вперше за день посміхнувся.
– Мабуть, ти права. Давно ми не зберегалися.
Марина підійшла до чоловіка й обняла.
– Тож і я про це думаю. І всього… здався, прийняємо як випадковість. А в театр підемо в наступний раз.
Сергій поцілував на маківку.
– Ладно, переконала.
Це дзвінок. На порозі стояв високий чоловік у військово зусилля.
– Добрий вечір, я Микола, племінник Ліди. – представився він.
– Проходьте, Микола, – задлячна Марина. – Я Марина, а це мій чоловік Сергій.
Мужчины обмінялися рукостисками. Микола виявився говорливим і приємним співрозмовником. Він розповідав про свою службу біля півострова, про те, як він вийшов у відставку після звари, про дружину, яка померла два роки тому.
– А тепер хочу поблизу до роду переїхати, себе зришати. – казав він, попиваючи чаю в очікуванні решти гостей.
Не встиг він скінчити, як знову прозвучав дзвонок.
– Це, навіть Катерина, – Марина поспішла вдом.
Але на порозі стояв чоловік середньої вік, з коротко стрижений волосся, біля нього – біла з темними волосся, з аккуратною кучевою, і хлопчик одинадцятьох років.
– Володимир! – Марина кинулася до брата обійняти.
– Здоровенькі були, сестро, – він несміливо заклопотав їй боки. – Це моя дружина Світлана і син Григорій.
Сергій схаменено привітав гостей і запросив сісти. Володимир постраждав не в себе, постійно поглядає сестра, мовби знімався, що вона його підсуває. Світлана, мов тишна дівчинка, лунала короткими словами, а Григорій і з оку не знімав телефон.
– Як твої справи, Володимир? – нарешті спитала Марина, разлюдучи чай.
– Як сказати… – зажевав він і замовк. – Справи пришлось закрити. Долги залишилися. Сажали, що у народному місті легше буде. Проте життя хтось сьогодні, а я вже є у грузі. Тимчасово, звісно.
– Я також працюю, – вступив у розмову Світлана. – В аптекарі як касир. Подіє маленькі, але на першому часу вистачить.
Марина поважувала їх і хотіла щось сказати, але ще відзвили.
На порозі стояла Катерина – з червоним волоссям, у барвистий одружі біжучі в червону руку, разом з нім старіший чоловік коротко стрижений волосся з біляс’.

– Мамо, тато, зустріньте – це Олег, мій чоловік. І наша донька Поліна.
– Чоловік? – Марина майже випустила полотно, яке тримала у руках. – Коли ви промовляли?
– Місяць тому, – посміхнулася Катерина. – Я хотіла вам скажу, але після тієї ссори…
Сергій підійшов до дружини й обіймав.
– Шаную. Проходьте, стіл уже битий.
Олег і Поліна вошли в будинок, а Катерина здивоває та що непорозуміння.
– А це хто?
– Твоя тітка Володимир з рода і Микола, племінник від Тетині.
Катерина нахмурилася.
– Той гість, який після смерті бабушки і дідуся одружився себе?
– Катерина! – строго звернулася Марина. – Не почіни!
– Що я такого сказала? – заклопотала донька. – Просто зауважила.
Атмосфера біля стіл зразу напругли. Володимир опустив очі, Світлана нерви теребила салфетку, а Григорій, нарешті відкинув телефон, бігав з одного дорослого на іншого.
– Давайте вип’ємо за зустріч, – забажав Микола, подумавши келих з вином.
– Підтримую, – кивнув Сергій, наповняв келихи.
Після першого тосту обстановка трохи підхопилася. Олег розповів, що працює головним інженером на заводі, а дочка Поліна навчається в першому класі й займається художньою гімнастикою.
– А ви з Катериною де познайомились? – запитала Марина.
– В ресторані, де я працювала, – відповіла Олег за собою. – Він прийшов відмічав розлучення.
– Щось не дуже романтично, – сказав Сергій.
– Хиба чесно, – посміхнувся Олег.
– А я також в розлученні, – неочікувано вступив Володимир. – Світлана – моя друга дружина.
– Да? – здивувалась Марина. – Мені це не відомо.
– Много чого ми не знаємо про одне одного, – зітхнув Володимир.
– І чия це вина? – вкинула Катерина.
– Катерина! – знову зажовала мати.
– А що? Тітка Володимир самісенько скінчив на п’ятнадцять років, а тепер тепліше приїхав, як нів’як. Да ще й з боргами. Приехал, небось, гроші, чи що?
– Ми не з вини! – вкрутилася Світлана. – У нас таки вжається вважати!
– Тих! – підвищив голос Сергій. – Давайте не будем, чи що свято портити. Ми всі дорослі люди і повинні знати, як правильно діяти.
Усі замовкли, і тільки звін срібельця порушило тишу. Поліна і Григорій з життєвими поглядами стежили за дужчими, не усвідомлюючи причин напруги.
– А у мене думка, – заговорив Микола. – Я шукаю співробітників для мого майбутнього справ. Хотів відкривати кафе. Володимир, ти кажеш, що шукаєш працю? Мені саме потребується управитель.
– Кафе? – здивувався Володимир. – Але я нічого не розумію у народному харчу.
– А я розумію, – неочікувано вступила Катерина. – Я три роки працювала адміністратором у ресторані. Могу додати організацію.
– Чудово! – obsolete хвали Микола. – А мені ще потребується інженер. У приміщенні повно ремонт, провідка стара…
– Ну, це по моїй частині, – посміхнувся Олег. – Могу порадити.
Марина з подивом дивилася, як буквально на її очі між мовлено чужими людьми сформувались промислові стосунки.
– А ви де приміщення для кафе знайшли? – запитала вона Миколу.
– Да ось, Тетя Ліда дав підказку. На сусідній вулиці, де колись була булочна. Подлоги, правда, розчищалися, але зато місце чинне.
– Ви знаєте, – вдругова заговорив Сергій, – я в молодості будівельником працював, перш ніж вчителем зробити. Могу також над ремонт помогти. Заодно і знатимуся поближку з зятем.
Олег із задовольством хмикнув.
– А я непогано готую, – вкрутилася Світлана. – Колись навчалась на кулінарі, але не доучився.
– Тоді вам точно потрібно бути в команді! – обрадувався Микола.
Марина дивилася, як оживилися гості й не могла вірити очам. Лише година назад усі буличними, а тепер від\Unitували {\color{blue}} менюнe будуть поряд оцінки, дизайн інтер’єру й графік праці.
– Може, звавати її «Сімейне»? – запропонувала Катерина.
– Відмінна ідея! – підтримав Микола. – «Сімейне кафе» звучить уютно і тепливо.
– А дитяча кімната там буде? – запитала Поліна.
– Обов’язково! – пообіцяв Микола. – І для тебе, і для Григорі, і для інших діточок.
Григорій відкинув телефон і впересил вперше за вечор засміявся.
– А мене там в официантів підкатом працювати? Після школи!
– Звісно! – відповів Микола. – Трудове виховання нікому не заплутає.
Марина вхопила погляд чоловіка і побачила в очах той же запитання, який вертелся у її росі: „Що відбувається?“
А відбивалося нещо дивовижне. Навмання зібраний під однією дахом народ, зв’язаний лишеໂсідними, в єдину команду.
Володимир підійшов до сестри і тихо сказав:
– Прости мене, Анюто. Стільки років втрачених…
– Главне, що ти повернувся, – вона обняла брата.
Катерина, бачачи це, підійшла до батьків.
– Мамо, тато, простіть, що не сказала {\color{blue}} сваднe. Я боялася, що ви не узгодите. Але Олег – гарний чоловік, і Поліна мене любить.
– Ми раді, що ти щаслива, – Марина обняла дочку. – Тільки в наступний раз не загадуючи так довго, доволі?
Коли гості почали {\color{blue}} собівати, було часто {\color{blue}} полуночі. Усі обмінялися телефонами і домовилися зустрітися через два дня, щоб осмотріти площадку для кафе.
– Дякую за чудовий вечер, – сказав на прощання Микола. – Хто б міг подумати, що я отримаю цілу команду!
Сховання за останнім гостем двері, Марина повернулася до чоловіка.
– Сергій, ти не злишся із театру?
– Як театр, коли тут таке представление був! – зарізнес Сергій. – І знаєш, мені здається, у нас вийде відмінне кафе.
– У нас? – здивувалася Марина.
– Звісно! Я казав, як ти Миколу меню для створення. Кому, як не філологу, щоб придумати красиві назви для блюд?
Марина засміялася і обняла чоловіка.
– А це був винятковий вечер, якого ніхто не очікував.
– Не скажи, – посміхнувся Сергій. – Мабуть, сама\s судьба\s його очікувала.
Вони стояли в середині залу, серед незакінченої посуда і недоїдений харчів, але обидва відчували, що сьогодні більш важке стало. Сім’я, яка давно була окремо, внанес їх знову хоч забута. І навіть нові її члени.
А все завдяки ужину, якого ніхто не очікував.