Три жінки, одна кухня і постійна метушня

Ось історія, адаптована для української культури:

Три жінки, одна кухня і жодної згоди
— Гаразд. Понеділок — мій. Вівторок — мама. Середа — Зінаїда Аркадіївна. Четвер — знову я, — Олена чітко розписала аркуш у клітинку. — А у вихідні — як вийде.

— Чудово, — кивнула її мама, Марія Василівна, приховуючи задоволену посмішку. — Ось і порядок буде.

— Угу, до першого борщу, — буркнула свекруха, Зінаїда Аркадіївна, — ви, дівчата, тільки на папері сильні.

Олена проігнорувала. Вона втомилася. Півроку під одним дахом з двома мамами — це не життя, а серіал. Тільки без кнопки «пауза».

Почалося все після народження Софійки. Марія Василівна приїхала «на пару місяців допомогти». А свекруха Зінаїда Аркадіївна нікуди не їхала: жила з ними від початку. «А куди я піду, якщо син одружився?» — її коронна фраза.

Квартира — трикімнатна, але за відчуттями — лялькова. Самій собі місця не вистачає, а тут ще три господині.

— Хто поклав пусту банку з-під огірків назад у холодильник? — скрикнула Зінаїда Аркадіївна о десятій ранку.

— Я! — відгукнулася Марія Василівна з балкона. — Там маринад! На юшку!

— Ой, які ми господарні, — пожартувала свекруха. — Тільки юшку я варю в середу. Сьогодні вівторок. Мій день!

— Я просто хотіла допомогти, — відповіла мама.

— А я не просила!

— Зате я просила, — Олена поставила Софійку в манеж. — Мам, нехай кожна варить, коли треба. Не порушуймо порядок. А то знову буде, як минулого разу: три борщі за день і ніхто посуд не помив.

— Нічого, з’їли ж! — не вгамувалася Зінаїда Аркадіївна. — А я за вами потім плиту відтирала півгодини. У мене, до речи, тиск!

Чоловік Олени, Богдан, у такі моменти або йшов на пробіжку, або надягав навушники. Казав, що у нього важливі дзвінки, але Олена знала — він просто не знав, що робити. Обрати сторону? Неможливо. Краще сховатися.

— Оленко, поговори з чоловіком, — шепотіла Марія Василівна, коли Богдан виходив з кухні. — Нехай скаже матері, щоб не лізла. Її онучка теж, до речи.

— Мам, ти теж лізеш, — тихо відповіла Олена.

— Ну а як інакше, якщо я бачу, що все валиться з рук? Хто з Софійкою гуляє? Хто купив їй нові черевички? Хто вночі прала?

— Мам, годі. Ми не на змаганнях.

Але вони були. Усі троє: Олена, її мама і свекруха — щодня боролися за статус «головної жінки в домі». А Богдан… Богдан намагався не потонути.

Одного вечора на кухні стався справжній бій.

— Я попереджала, що середа — мій день! — кричала Зінаїда Аркадіївна. — Чому знову ваша каструля на плиті?

— Тому що я зайнята дитиною і мені немає часу звірятися з вашим графіком! — спалахнула Марія Василівна.

— А хто вас просив лізти в наш дім?

— Наш дім?! Та я, до речи, зробила ремонт на кухні, поки ви їздили по Карпатах!

— А у вас, Маріє, на все одна відповідь — «я все зробила». Може, ви ще й онучку народили?

Олена влетіла на кухню в момент, коли борщ — той самий, «не за графіком» — з шумом виливався через край на плиту.

— Все! Досить! — закричала вона. — Заберіть обидві каструлі! Завтра буде суп із терпіння!

Обидві матері одночасно замовкли.

— Я вам не пішатина між двома фронтами, зрозуміли? Я людина! Жінка, у якої, до речи, гормони скачуть, груди болять, дитина не спить, а бажання щось варити — нуль! — голос затремтів. — Годі!

І вона пішла у ванну, зачинивши двері. Там було тихо. І тільки в цій тиші їй стало ясно: ніхто з них — ні мама, ні свекруха — не винні. Вони просто не вміють відпускати.

Наступного дня вона оголосила: буде прання. Спільне. Раз вже білизна постійно плутається, шкарпетки губиться, а рушники одне на одному — треба розкласти все по місцях. Як дорослі.

— Ось і добре! — схвалила мама. — А то я вже свої халати не можу знайти.

— А я — свої простирадла! — підхопила свекруха.

На кухні натягнули мотузку й розвісили білизну: у кожного — своя прищіпка. Олена мила підлогу, Софійка спала, а її мама й свекруха сиділи поруч, на табуретках, втомлено дивилися на висячі пелюшки й мовчали.

— От я думаю, — перша заговорила Марія, — а що я тут взагалі роблю? Донька вже доросла. Навіщо я лізу?

— Щоб не бути самій, — тихо сказала Зінаїда Аркадіївна. — Ми ж… ніби на пенсію вийшли й все. Далі — тільки очікування. А з дітьми — є відчуття життя. Потрібності.

Марія кивнула. Помовчали.

— Я сама, до речи, з трьома дітьми сиділа. І ніхто не допомагав. А тепер — ніби є шанс зробити все інакше. Правильно.

— А я — по-своєму правильно, — усміхнулася Зінаїда Аркадіївна. — У мене все строго: розклад, контроль. А то починаЗінаїда Аркадіївна й Марія Василівна переглянулися й у перший раз по-справжньому посміхнулися одна одній, бо зрозуміли, що тепер, коли вони нарешті змогли знайти спільну мову, їх онучка Софійка матиме не одну, а дві щасливі бабусі.