Одна проти системи

Усе проти неї
Олеся вперше побачила маяк у книжці, коли їй було п’ять. На малюнку він стояв самітний і величний, а навколо лютувало море, чорне, як смола. Дівчинка торкнулася сторінки пальцями і прошепотіла: “Я житиму там”. Батьки засміялися. Бабуся сказала: “У тебе фантазія — як у кобзаря”. А тітка Марія лише хмикнула: “Казки. Краще стань лікарем”.

І Олеся стала. Вступила на радіофак, бо це звучало солидно. Хоча серце все одно кликало до моря. Після пар вона малювала маяки в зошитах, перечитувала Коцюбинського, слухала шум хвиль на YouTube і щоранку їздила до води.

“Що за дурниці? — казала мати. — Усі нормальні люди на курорти їздят, а вона — до якоїсь Одеси!”

“Мені подобається південь”, — посміхалася Олеся.

“Тобі заміж час, а не маяки твої!”

Після університету Олеся влаштувалася в компанію з обслуговування навігаційного устаткування. Робота — як робота: схеми, пайка, прилади. Але одного дня шеф сказав:

“Є вакансія. На південь. Рибацьке село, радіомаякова станція. Хочеш?”

Вона мовчки кивнула. Ніби все життя чекала саме цього.

“Там важко. Зміна — три місяці. Один маяк і вартовий. Іноді заходять місцеві”.

“Я згодна”.

Мати влаштувала сцену:

“Ти хочеш замерзнути в степу? З глузду з’їхала? Ми тебе в люди вивели, а ти в очеретах з якимось вартовим хочеш сидіти!”

“Мамо, це мій шанс”.

“Шанс на самотність і злидні!”

Батько мовчки дивився у вікно. Потім сказав:

“Нехай їде. Нехай спробує”.

Село звалося Бурштинівка. Кілька хат, рибацький причал, крамниця і маяк на скелі. Коли Олеся вперше вийшла на берег, вітер ледь не зніс її з ніг. Море ревло, чайки кричали, небо нависало низько, ніби ось-ось проллється дощем. Але серце — співало.

“Ти Олеся? — підійшов високий сивочолий чоловік у теплій кожусі. — Я Степан. Вартовий. Тут мій оберіг”.

Він засміявся, узяв у неї рюкзак і повів до хати біля маяка. Там пахло дьогтем, хлібом і медом. На столі стояла лампа, на полицях — книжки й мушлі.

“Ось тут житимеш. Маяк — твій. Станція стара, але робоча. Допомагатимеш утримувати”.

“Я впораюся”.

“Не сумніваюся. Вигляд у тебе — із морем на ти”.

Спочатку було важко. Шторми, тиша, довгі вечори. Олеся налагодила апаратуру, подружилася з місцевими — особливо з Галею, тендітною продавчинею з крамниці.

“З тобою поговорити — як чаю з шипшиною випити. Теплішає”, — казала та.

А Олеся по вечорах сиділа на сходах маяка і писала листи. Собі. У майбутнє. У минулому в неї були лише нездійсненні сподівання родичів. А тепер — вона сама.

Одного дня прийшла посилка. З міста. Лист від матері:

“Ти, звичайно, дивна. Ми з Марією не розуміємо, що ти там шукаєш. Але батько пишається. Приїжджай, якщо захочеш. Або пиши хоча б”.

Олеся зітхнула. Відчула, як десь глибоко всередині вперше за довгий час потеплішало.

Минуло три місяці. Олеся збиралася додому. Маяк ніби став рідним. Степан міцно обняв її:

“Повертайся. Без тебе тут сумніше”.

У місті її зустріли прохолодно. Мати прискіпливо оглянула речі, тітка Марія заявила:

“Усе це було помилкою. Повертайся до нормальної роботи”.

Але Олеся вже знала: не повернеться. Вона прийняла рішення. Сама.

За півроку вона знову стояла біля маяка. ШтормА внизу, зігріта першими променями сонця, чекала на неї нова історія — така ж безмежна, як море, і така ж вічна, як світло маяка.