Не відчуває болю, не сподівається, не сумує

Не плаче, не чекає, не сумує

Чоловік Оленки завжди був стриманим, тихим, спокійним, ввічливим. Тарас і двадцять три роки тому був таким, коли запропонував їй стати його дружиною.

Як завжди літнім вечором вони гуляли за селом біля річки, він раптом зупинився, взяв її за руки і тихо промовив:

— Оленко, я хочу, щоб наші життя стали одним цілим. Ми з тобою призначені одне для одного — це доля.

Тарас дивився на неї спокійно і був упевнений — вона не відмовить, відчував, що вона його любить. Дівчина від щастя червоніла, серце закалатало:

— Так-так, Тарасочку, так. Я вийду за тебе заміж.

Обоє були щасливі.

— Я збудую для нас новий дім, батько допоможе, місце вже вибрали, ході, покажу. Вони йшли, тримаючись за руки, зупинились під величезною вишнею.

— Ось тут. Тільки вишню доведеться зрубати, стара вже, ще впаде на дім. Якщо що — посадимо нову.

— Чудово, Тарасочку, з вікон річку буде видно.

Після весілля жили у батьків Тараса, але незабаром дім був готовий. Чоловік добудовував ще й другу половину з окремим входом.

— Це для наших дітей. Раптом хтось із них захоче залишитись у селі. Нехай буде свій вхід.

— Який же ти в мене передбачливий, — тішилась Оленка і погоджувалась із чоловіком.

Дітей було небагато — народилась лише одна донька. Виростили її, а потім вона вступила до інституту і приголомшила батьків:

— Мамо, тату, на мене не сподівайтесь, з вами жити не залишусь. У місті хочу жити, і в мене там уже є Іванко.

Так і стояла пусткою друга половина дому. Оленка прибирала там, мила вікна, а Тарас навіть не заходив. У своїй половині було просторо, затишно. Жили вони самі, донька вчилась. За всі двадцять три роки шлюбу Тарас ніколи не образив Оленку. Завжди спокійний, не підвищував голосу, односельці їх поважали.

Але от цей ввічливий, тихий і спокійний Тарас два дні тому після роботи заявив дружині:

— Оленко, мені, звичайно, важко тобі це казати, але наше спільне життя підійшло до закономірного завершення. Розумієш, зараз таке життя, і в більшості так — після двадцяти років кохання кудись зникає. Я теж зустрів іншу жінку, але дякую тобі за всі ці роки. Іринку не кину, допоможу закінчити інститут, за гроші не хвилюйся, дім залишаю вам із донькою.

Тарас ще щось говорив, але Оленка тихо сіла на диван і вже не надто слухала. У скронях стукало, потім вона почула:

— Пробач, — і він вийшов із валізою, напевно зібрав її заздалегідь, тихо зачинивши двері.

Оленка плакала.

— Чому це сталося зі мною? Хоч у багатьох так буває, але я й гадки не мала, що це стосуватиметься нашої родини. Десь я не помітила. Хотілось би заплющити очі й уявити, що це сон. А коли відкрию — все буде як раніше. Нічого страшного не сталося, просто приснилось. Любий чоловік, спокійний і тихий, пішов назавжди, — думала вона перші дні.

Тиждень, а можливо й більше, ще теплилась надія — раптом він передумає й повернеться. Але ні, цього не сталося. Оленка не знала, куди й до кого пішов чоловік, не цікавилась — пішов і пішов. Час минав, вона вже заспокоїлась, лише інколи думала:

— Отака доля… Спершу подарувала мені чоловіка, а потім забрала. Тепер звикаю сама. Перекреслено все наше спільне життя. Можливо, Тарас уже й забув мене, але я ще не можу… Хоча відпустила, з Богом.

Оленка вже не плакала, давно все виплакала, але іноді наверталися думки про колишнього чоловіка, з яким розлучилась відразу, як він її кинув. Інколи, дивлячись у вікно, думала:

— Десь живе Тарас, знайшов нове кохання… Для мене це було як грім серед ясного неба. Ніколи він не був жартуном, гулякою чи ледарем, і такого повороту я від нього не чекала. А ось подивись — сталося…

Минуло шість років. Образа вже вщухла, хоча вона й не вірила, що час лікує, але біль притупився. Ось уже й п’ятдесят років. Виглядає добре, адже з молодості була красунею. Іринка вийшла заміж за хлопця з міста й живе з ним у області, вже й онук у Оленки. Хоча рідко його привозять.

Оленка прийшла з роботи, пила чай у альтанці — літо, у хаті сидіти не хотілось. У двір увійшла сусідка Наталка, медсестра, і жвавим голосом підбадьорила її — Оленка справді сиділа сумна й задумлива.

— Привіт, чого сумуєш?

— Не знаю, якось сумно стало, — відповіла Оленка.

— А я тобі прийшла важливу новину розповісти, — і загадково подивилась на сусідку.

— Ну й…

Наталка посміхалась, але витримала паузу, потім випалила:

— Дивлюсь я на твою красу у дворі, гарні троянди… Як тобі вдається? Квітів море, все пахне, а майже ніхто не бачить цю красу.

— Наталко, ти давай до справи, квіти — то квіти. Не про троянди ж ти прийшла поговВона глянула на Олега, який щойно повернувся додому, і раптом зрозуміла — щастя буває другим, але воно варте того, щоб не озиратись у минуле.