На першому побаченні мій новий коханий побачив мою лисину і зробив щось неймовірне

Під час першої зустрічі мій новий коханий побачив мою лисину і зробив дещо несподіване
Я ніколи не думала, що хвороба так переверне моє життя. Коли у мене почали випадати волосся, я намагалася не звертати на це уваги. Але з часом його не залишилося зовсім, і воно більше не росте. Спочатку я ховалася за перуками, потім звикла до хусток. Здавалося б, дрібниця, але саме вона стала моєю найбільш болючою таємницею.
Я часто ловила на собі погляди сповнені жалі чи цікавості. Але найважче було з відносинами. Варто було чоловікові побачити мене без волосся і він зникав. Без пояснень, без дзвінків, без прощань.
Це боліло так глибоко, що я вирішила краще жити самій, ніж знову і знову відчувати себе зрадженою. Але інколи так хочеться любити і бути коханою. Простих речей: щоб хтось тримав за руку, дивився в очі і казав: «Ти для мене найкрасивіша».
Нещодавно я все ж наважилася спробувати знову. Ми познайомилися в інтернеті, довго листувалися. Потім почали телефонувати годинами говорили, сміялися, ділилися думками та мріями.
Він здавався тим, кого я чекала. Витончений, уважний, з ним було легко. І ось одного разу він запросив мене на побачення.
Я погодилася але страх розїдав мене зсередини. «Раптом він буде таким самим, як усі? Раптом я знову залишуся сама, тільки тепер з розбитим серцем?» крутилося в голові.
Перед зустріччю я довго готувалася: акуратно завязала хустку, вдягла елегантну сукню, наклала макіяж. Хотіла виглядати гідно.
У кавярні він зустрів мене букетом квітів, усміхнений, такий же світлий і щирий, як і в розмовах. Але перш ніж ми встигли сісти, я відчула більше не можу приховувати правду.
Я подивилася йому в очі й тихо промовила:
Ти знаєш, мені треба відразу сказати тобі дещо важливе.
І, не даючи собі передумати, зняла хустку.
У ту мить я побачила, як його усміхка зникла. Погляд метнувся по залі, ніби він шукав вихід. Серце урвалося. «Ось і все, знову» промайнуло в голові.
Вибач видихнула я. Можеш піти. Я не ображатимусь.
Між нами повисла тиша. Кілька секунд, які здалися вічністю. Він мовчки дивився на мене, на мою голову, в мої очі. Я вже була готова, що він встане та піде. Але раптом він промовив:
Знаєш сказав він тихо, але твердо. Коли ми почали спілкуватися, я навіть не знав, як ти виглядаєш. Мені було все одно повна чи худа, висока чи не дуже. Це ніколи не мало значення. Мені подобалося говорити з тобою. Ти розумна, з тобою легко, ти вмієш слухати. І я зрозумів, що найцінніше це те, яка ти всередині.
Він ледве посміхнувся і додав:
Якщо не проти чи можу я сісти поруч і замовити нам щось смачненьке? Чесно кажучи, я дуже голодний.
Я завмерла, не вірячи власним вухам. Серце то зупинилося, то забилося в тисячу разів швидше. Усі ці роки я чекала саме цих слів, цієї реакції. Не жалю, не фальшивої підтримки а простого прийняття.
Я усміхнулася по-справжньому і кивнула.
Так звичайно.
І в ту мить я зрозуміла: уперше за довгі роки я справді щаслива. І, здається, ми скоро одружимося.