Наповню твою душу коханням

Хто б міг подумати, що дві подружки з дитинства, Оксана та Марія, можуть посваритися. Селяни шепотіли:

“Що таке могло статися? Подруги сварилися так, що й не бачаться. А якщо й зустрінуться на вулиці, мовчать, наче не знають одна одну. А ж живуть поруч!”

Обидві мовчали, тому люди ще більше здогадувалися. Жінки біля криниці вигадували найрізноманітніші версії, одна дивнішої за іншу. Але всі знали одне: Наталка дочка Оксани, а син Марії Дмитрик зустрічалися. Вчилися разом у школі, а після випуску шляхи їх розійшлися. Дмитро пішов до армії, а Наталка вступила до інституту в Чернівцях.

З малечку Дмитрика й Наталку бачили завжди разом: до школи і зі школи, після уроків до вечора бігали з іншими дітьми, влітку купалися в річці, а підрісши сиділи на березі, тримаючись за руки.

“Наталюуу, виходь!” чула вона голос хлопця під вікном і стрілою вибігала з дому. Вони були зовсім різні: жвава, енергійна Наталка і спокійний, мовчазний Дмитро, який завжди спершу подумає, почеше потилицю і лише потім щось зробить. Головувала, звичайно, вона.

“Дмитре, завтра в ліс по гриби!” той почеше потилицю й кивне. “Дмитре, завтра на річку засмагати!” і знову погоджувався, ніколи не перечив.

Оксана й Марія з дитинства грали в ляльки, у хованки, бігали в гості адже їхні хати стояли поруч, через тин. Їхні батьки, діди й прадіди теж дружили. Вчилися в одному класі. Заміж вийшли майже одночасно, за друзів.

Перша розлучилася Оксана з чоловіком, коли Наталці було три роки. Чоловік був гарячий і злопамятний, пив і не раз піднімав руку на дружину. Вона не пробачила.

“Ой, Оксанко, який синенький! На всю щоку!” злякалася Марія, побачивши подругу. Навіть не питала, звідки, і так знала чоловік.

“Вигнала я свого гуляку, викинула речі. Не знаю, куди пішов, мабуть до матері.”

“Правильно зробила. А мій учора також “відзначився”. Лежав на дивані, Дмитрик коло нього вертівся. Завадив “відпочивати”, тож штовхнув хлопця так, що той відлетів. Добре, що головою не вдарився. Я заступилася, а він мені: “Наступного разу дістанешся, якщо не заспокоїш СВОГО сина”. Чуєш? Не НАШОГО, а СВОГО. Ніби Дмитро й не його дитина.”

Подруги поговорили, розійшлися. А через півроку по селу пішов шепіт:

“Марія вигнала свого чоловіка Говорять, що допікав їй підозрами, мовляв, Дмитро не його син. А хто ж тоді? Він же вилитий батько! А Марія й у дівках скромною була, з хлопцями не гуляла. Вийшла заміж і все.”

Так воно й було. Чоловік отруїв Маріїне життя ревнощами, навіть ніж до горла приставляв. Налякалася і розійшлася. Залишилися подруги без чоловіків, з дітьми на руках, але не сумували. Про нових чоловіків і не думали. Обидва колишні поїхали кудись із села. І залишилися в Оксани та Марії дві радості: дочка Наталка й син Дмитро.

Після школи Дмитро вивчився на водія, Наталка вступила до інституту. Він чекав повістки в армію, вона поїхала вчитися. Повістка прийшла в кінці листопада. Наталка приїхала провожати Дмитра. Три дні не розлучалися. Відсвяткували і відправили хлопця служити.

Всю зиму Наталка приїжджала на вихідні, забігала до Марії, та розповідала, що пише Дмитро, хоча й сама з ним листувалася. Але з часом Марія помітила: Наталка перестала приїжджати. Останній раз була після Нового року на канікулах, ще пару разів заглянула, а в березні зовсім зникла.

“Оксанко, чого це твоя Наталка не показується?” питала вона подругу, заходячи після роботи.

“Так вчиться, занять багато, над конспектами сидить.”

Минув березень, почався квітень, а Наталки як не було. Зате зібралася до неї мати. Марія помітила: подруга стала не своя, мовчить, окрім роботи, нікуди не ходить.

Після повернення Оксана все ще мовчала, а Марію розривала від цікавості. Не витримала прийшла ввечері.

“Ну, давай, розповідай!” з порогу почала Марія. Що це ти від мене ховаєш?”

Оксана махнула рукою:

“Та що вже тепер ховати Все одно дізнаються. Наталка моя заміж вийшла, дитину чекає.”

Марія спершу подумала, щоТоня з легким усміхом стиснула руку Антона, а маленький Олежка радісно підстрибував між ними, і вони всі разом пішли до хат, де їх уже чекали звинувачені, але щасливі бабусі.