Невгамовна енергія

Неспокійна
Оксана з дитинства мріяла стати лікарем. Жила з батьками у невеличкому селі, до школи бігала за три кілометри у сусіднє село. Там була і школа, і амбулаторія, і пошта, і навіть три магазини.

Школа була велика й нова, дівчинка із задоволенням вчилася, все їй давалося легко, закінчувала пятий клас.

Оксанко, вставай, що ти вилежуєшся, гучно сказала мати, заходячи у хату з відром свіжого молока, щойно подоївши корову. У школу проспала, я ж тебе будила, коли йшла до хліва.

Ой, мамо, точно, схопилася Оксана, за дві хвилини вмилася, вдяглася, схопила портфель і вибігла з хати без сніданку. Марія ледь встигла завернути пару млинців і сунути їй у руки.

Бігти до школи три кілометри це не жарти. Вона бігала, рахуючи телеграфні стовпи, бігла одна усі діти вже пішли до школи. Стомлена, йшла трохи повільніше, а потім знову бігла.

Спізнюся, напевно, хвилювалася вона.

У школу влетіла разом із дзвінком, швидко піднялася на другий поверх і завітала до класу. Щойно сіла, як увійшла Наталія Петрівна вчителька української мови та літератури.

Оксанко, що це ти, наче за тобою хтось гнався, запитала Іринка, сусідка по парті. Проспала, чи що? З тобою такого ніколи не бувало.

Так, проспала, прошепотіла вона однокласниці, і почався урок.

У той день у школі все було так, як завжди. Оксана відучилася, нарешті заняття скінчилися, і вона пішла разом з дівчатками додому в село. Потім їх наздогнали хлопці, штовхалися, жартували весело йшли до дому.

Відкривши хату ключем, який ховали під ґанком, роззулася біля порога і вскочила у кімнату. Зазвичай у цей час нікого вдома не було. Батько на роботі, мати теж вона працювала поштаркою. Тільки хотіла ступити у бік своєї кімнати, як почула з маленької кімнати надривний кашель. Вона аж завмерла.

Хто це? промайнуло у неї в голові. Домовик, чи що? Мати колись розповідала про домовиків, а вона сміялася, не вірила, що вони існують.

Вскочила у свою кімнату і зачинила двері. Поки переодягалася, прислухалася. Тільки відчинила двері, щоб вийти до кухні й поїсти, як знову почула кашель чоловічий, сильний.

Тато на роботі, він рано йде, хто б це міг бути? заглянути в кімнату боялася, прохід завішений занавіскою, здалеку теж не побачиш.

Вона якось поїла і вибігла з хати, сподіваючись зустріти матір, яка розносила пошту. Озирнувшись вулицею, не побачила, сіла на лавку. Повз ішов Петрик, сусідський хлопець, семикласник, іноді разом ходили до школи.

Петре, покликала вона його і махнула рукою, зайди!

Чого ти? спитав він, що треба?

Петре, у нас вдома хтось кашляє, я боюся. Батьків немає.

Як це кашляє? Хто?

Ну так. Не знаю. У школу йшла нікого не було. Прийшла кашляє. А я боюся заглянути, давай разом?

Давай, погодився Петрик, і вони зайшли в хату.

Прислухалися тихо. Оксана показала рукою на занавіску, Петрик ступив і відсунув її, разом зазирнули в кімнату. На ліжку лежав дуже худий чоловік кістки, обтягнені шкірою.

Добрий день, а ви хто? спитала Оксана з-за спини Петрика.

Добрий прохрипів він, Юрій я твій дядько.

Оксана не знала ніякого Юрія, зачинили занавіску і з Петриком вийшли.

Ну ось, дядько твій, а ти злякалася. Та ладно, я пішов, мене мати чекає.

Оксана ледь дочекалася, коли прийде мати, розпитала її про дядька.

Дядько це твій Юрій, мій молодший брат. Сидів він довго у вязниці, ось вийшов і прийшов увесь хворий. Забула ти його, маленька ще була.

Прийшов ледве живий, а твій батько сказав: «Нехай живе поки у нас, очуняє, може, травами його відпаруємо». Але я не знаю, навряд чи він виживе.

Юрко, молодший брат Марії, рос бешкетним і гарячим. Майже у шістнадцять років разом з такими ж пацюками заліз до крамниці в селі, куди бігали до школи. Грошей у касі не було, але винесли цукерки, печиво, цигарки й вино. Сховали у лісі в покинутій хатині, навіть ходили пяні. Їх швидко вирахували, і Юркові дали три роки. Спочатку у дитячій колонії, потім йому виповнилося вісімнадцять рОксана взмолилася до бабусі Параски, знаної цілительки, і та дала їй зілля, яке допомогло дядькові Юркові видужати, і з того дня він почав нове життя, завжди дякуючи неспокійній племінниці.