Повернення за будь-яку ціну

Колишній молодий батько назвав доньку Зоряною, бо вона народилася в зимовий сніжний день, коли з неба сипалися великі пухнасті пластівці.

“Такі ж легкі та ніжні, як моя донечка”, думав Тарас, їдучи до пологового будинку, де його дружина Оксана народила їм дівчинку. Тепер клопотів прибавиться, але він був готовий.

Оксані імя сподобалося, і донечка вийшла світленькою, з ясними, як небо, очима.

Зоряна росла в теплі та турботі. Батьки не надихалися своєю “Зіронькою”, як часто її кликав тато. Дівчинка ходила до садочка, їй уже мало що до шести, і вважала себе зовсім великою. Хоча сусідка баба Ганя, що жила навпроти, завжди казала:

“Ти ще мала, дитинко”.

“Я не мала, я вже велика!” відповідала Зоряна, а баба Ганя лише посміхалася.

Одного вечора дівчинці не спалося. Лежачи в ліжку, вона прислухалася до розмови батьків. Їй подобалося підслуховувати іноді довідувалася цікаві речі. Не спеціально, просто коли довго не засиналося.

Мама з татом говорили про вагітність. Усім у родині було відомо, що незабаром народиться хлопчик. Зоряна вже придумала йому імя Миколка, бо в садочку був гарний хлопчик Коля, якого всі хвалили. А раз так, значить, усі Колі хороші.

Батьки говорили про якесь кесарів розтин. Дівчинка почула, як тато промовив:

“Я чув, що після такого немовля може відставати у розвитку. І тобі доведеться лягати до лікарні раніше. На кого залишимо Зоряночку?”

“Тарасе, не заздалегідь, відповіла Оксана. Побачимо, як буде.”

Зоряна нічого не зрозуміла, а потім сон окутав її.

Наступного разу знову не заснула одразу й почула, як батьки обговорювали її день народження.

“Купімо доньці золоті сережки, казала Оксана. Вже й вічки прокололи.”

“Не знаю, чи не рано так розбалувати? засумнівався Тарас. Щось мені неспокійно.”

“Не рано. Незабаром у неї зявиться братик, і вона стане старшою. Вже підібрала маленькі, гарні.”

Дівчинка зраділа й швидко заснула. Дні до свята тягнулися повільно. Напередодні вона заснула швидко адже завтра був її день.

“Доню, з днем народження!” промовила мама, підтримуючи живіт, і простягнула маленьку блакитну коробочку.

Тато стояв поруч і усміхався.

“З днем, наша Зіронько!”

Вона відкрила коробочку й радісно засміялася.

Але раптом мама схопилася за живіт.

“Тарасе, швидше заводи машину! До лікарні! Заглянь до баби Гані Зоряночку залишимо з нею.”

Дівчинці стало крихотно образливо. Її свято, а тут такі справи! До баби Гані йти не хотілося нехай вона саме приходить.

Батьки поїхали. Баба Ганя годувала дівчинку, приходила весь день, але ввечері не витримала:

“Втомилася туди-сюди бігати. Ходімо до мене, переночуєш у мене. Як тато повернеться забере.”

Зоряна хотіла заперечити, але в квартирі вже темнішало, тому погодилася.

Тато повернувся лише вранці. Похмурий, з втомленим поглядом.

“Що з Оксаною?” зітхнула баба Ганя.

Тарас кивнув, у очах застигли сльози.

“Тату, а де Миколка?”

“Помер разом із мамою.”

Того дня тато, який завжди забороняв лізти до їхнього ліжка, сам дозволив їй лягти поруч. Запнув ковдрою, а вона лежала на маминому місці, витягнувшись. Раніше, коли тато йшов у нічну зміну, мама завжди брала її до себе.

Похорон мами Зоряна майже не памятала. Спочатку вони з татом поїхали до лікарні. Поки він ходив, велів їй гратися в скверику під вікнами. Потім вона побачила маму білу, з закритими очима. А Миколки біля неї не було.

Після похорону вона раптом зрозуміла одна сережка зникла. Справжнє горе. Плакала, шкодувала адже це був мамин подарунок.

Минуло три місяці. Тарас не знаходив собі місця. Він нікому не розповідав, що того дня відмовився від сина. Хлопчик був живий, і завідувачка пологового відділення умовляла його:

“Ви впевнені? Я розумію шок, втрата дружини… Але можна знайти вихід. Може, є бабусі? Чи найняти няньку. Не обовязково забирати його зараз.”

“У мене є шестирічна донька. Немає в мене можливості наймати няньку. І самому сидіти не вийде треба працювати.”

“Пізніше зрозумієте, що помилилися. Але буде пізно інформації про дитину вам більше ніхто не дасть, суворо сказала вона. Як хотіли назвати сина?”

“Миколою. Так хотіла донька.”

Настав час, коли Тарас не міг більше терпіти. Вирішив піти до завідувачки. Але та була непохитна. В розпачі він вийшов з лікарні.

“Неужелі не справився б? Міг би попросити допомоги в сусідів…”

Його наздогнала медсестра.

“Я дещо знаю про вашого сина.”

Він зупинився, сповнений надії.

“Тієї ночі, коли померла ваша дружина, у іншій палаті були складні пологи. Дитина народилася мертвою. Коли жінка відійшла від нарЖінка погодилася, і з тих пір вони жили разом, як одна родина, а Зоряна ніколи не розлучалася зі своєю срібною сережкою.