Отже, ти комусь ще й у такому вигляді сподобалася?” — колишній здивовано похитав головою, не вірячи в моє нове щастя

То ти така ще комусь сподобалася? колишній чоловік не вірив у моє щастя
Ганна Степанівна стояла перед дзеркалом у передпокої, поправляючи стрічку у волоссі. За спиною лунав знайомий голос чоловіка:
Знову ці твої передачі ввімкнула? Ганно, ну скільки можна! Двадцять років одне й те саме кухня, телевізор, кухня, телевізор.
Вона не озирнулася. На екрані львівський пекар показував, як готувати медовик. Ганна уважно стежила за його рухами, запамятовуючи кожен крок.
Це не передачі, Михайле. Це навчання, тихо відповіла вона, не відводячи очей.
Та яка різниця! Михайло пройшов на кухню, де на столі лежали свіжі палянички. І знову наїлася цієї дурниці. Подивись на себе, Ганно. Двадцять років тому ти була іншою.
Ганна знала, що він мав на увазі. Після народження дітей вона потовстіла, але не надто. Просто перестала бути тією тендітною дівчиною, в яку він закохався ще в інституті. Тепер вона була жінкою сорока трьох років, матірю двох студентів, які приїжджали додому лише на канікули.
Діти люблять мої палянички, сказала вона, не обертаючись.
Діти вже дорослі, Ганно. А ти так і застрягла на цій кухні.
Він говорив це не вперше. Але останніми місяцями його слова стали гострішими, болючішими. Ганна відчувала, що щось змінилося, але не розуміла що.
Відповідь прийшла за тиждень.
Я зустрів іншу, сказав Михайло, сидячи навпроти дружини за кухонним столом. Між ними стояла тарілка з пасочкою, яку він так і не торкнувся.
Ганна повільно поклала виделку. У животі стиснулося, але голос звучав спокійно:
Зрозуміло.
Вона молода, доглядає за собою. Працює в нашій фірмі, у відділі реклами, Михайло говорив, не дивлячись на дружину. Ганно, нам треба поговорити.
Говори.
Я хочу піти до неї.
Ганна кивнула, ніби він повідомив їй про дощ завтра.
А як же я?
Квартира залишиться тобі. Гроші на дітей я платитиму, поки вони не закінчать навчання, він нарешті подивився на неї. Ганно, зрозумій, я більше не можу. Ти ти не та жінка, за яку я одружувався. Ти повна, нудна. Весь час возишся на кухні з цими дурними пиріжками, дивишся серіали
Я не дивлюся серіали, тихо перебила його Ганна.
Яка різниця! Ти стала звичайною бабою. У Олени плани, мрії. Вона хоче пізнавати світ
А я ні?
Ганно, будь чесною. Коли ти востаннє читала щось, крім рецептів? Коли ми востаннє говорили не про те, що приготувати на обід?
Ганна встала з-за столу і підійшла до вікна. У дворі сміялися діти, їхній голос долітав крізь шибку.
Гаразд, сказала вона, не обертаючись. Іди.
Здавалося, Михайло чекав сліз, криків, спроб його зупинити. Спокій Ганни його здивував.
Ганно, я не хотів тебе образити
Вже образив. Вона обернулася і вперше за всю розмову посміхнулася. Але знаєш що? Можливо, так навіть краще.
Через місяць Михайло зїхав. Діти, які приїхали на канікули, сприйняли розлучення спокійно. Двадцятиоднорічний Тарас навіть сказав:
Мамо, чесно кажучи, я давно не розумів, що вас тримало разом. Тато постійно бурчав, а ти ти просто терпіла.
Девятнадцятирічна Оксана була емоційнішою:
Мамо, а ти тепер житимеш сама? Тобі не буде сумно?
Ганна задумалася. Сумно? Вперше за багато років вона могла робити те, що хотіла, не дивлячись на чиєсь незадоволення. Дивитися свої уроки, експериментувати з рецептами, читати книги про кулінарію.
Думка прийшла несподівано. Ганна дивилася чергову майстерність львівського пекаря, записувала нотатки у зошит і раптом зрозуміла: вона знає про випічку більше, ніж багато професіоналів. Двадцять років щоденної практики, тисячі переглянутих уроків, сотні випробуваних рецептів. У неї були знання, вміння і, головне любов до цієї справи.
Пекарня, промовила вона вголос, і це слово здалося їй чарівним.
Пошуки приміщення зайняли два місяці. Ганна обїздила пів Львова, перш ніж знайшла те, що шукала: невелику залу на першому поверсі, з великими вікнами та окремим входом.
Приміщення хороше, сказав господар, чоловік років пятдесяти з сивиною у волоссі й добрими очима. Але під пекарню його ще ніхто не брав. Ви впевнені?
Абсолютно, відповіла Ганна, уявляючи, як розставить тут столики.
Мене звати Ярослав, представився він. Ярослав Іванович. А вас?
Ганна Степанівна.
Дуже приємно. Він усміхнувся, і Ганна помітила, як світилися його очі. Знаєте, у мене є пропозиція. Якщо ви справді плануєте тут пекарню, я міг би допомогти з ремонтом. У мене є знайомі майстри. Зробимо все швидко й якісно.