Разом назавжди

Одне ціле

Хтось, може, і не вірить у це, а хтось переконаний, що справді існують дві половинки, які знаходять одна одну і стають єдиним цілим. І ніщо, ніщо не може їх розлучити, окрім смерті з цим не посперечаєшся.

Скільки прекрасних слів існує: любов, відданість, турбота, вірність ті почуття, що панують у щасливих сімях, у справжніх сімях. Де чоловік і дружина одне ціле.

Так жили Олеся та Тарас. Одружилися з великої любові, з перших днів підтримували одне одного, дбали.

“Олесю, дивлюся на вас з Тарасом як же ви так підібралися, навіть схожі один на одного,” сміялася подруга Марія.

“А ми дві половинки одного цілого,” відповідала Олеся, хоч і не вкладала в ці слова особливого значення.

“Та тобі пощастило з чоловіком. Ось би й мені такого знайти.”

“Знайдеш, якщо постараєшся,” заспокоювала її Олеся.

Минали роки. У Олесі й Тараса народилося двоє синів. Виховували їх у любові й лагідності. Тарас ніколи не підвищував голосу ні на дружину, ні на дітей. Олеся теж завжди була спокійна. Сімя їхня була міцною, щирою. Разом їздили у відпустку, разом вибиралися на дачу. Ніхто не міг сказати про них поганого слова.

Тарас працював у будівельній компанії керівником, а дружина викладала історію у старших класах. Діти вчилися добре, займалися спортом.

Старший син закінчив школу й вступив до університету, молодший ще навчався. Одного разу Тарас прийшов з роботи й мовчки ліг на диван. Почуття було кволе, але він вирішив не турбувати дружину. Однак Олеся відразу помітила чоловік ніколи не лягав після роботи.

“Таросе, що з тобою? Тобі погано?” занепокоєно запитала вона.

“Так, трохи нездужається, слабкість. Не хвилюйся, минуться. Не вперше”

“Як? У тебе вже таке було?” здивувалася Олеся.

“На роботі одного разу, але потім пройшло. Зараз трохи відпочину й усе буде гаразд.”

Олеся накрила вечерю, покликала чоловіка, але він відмовився.

“Олесю, їж сама, я не хочу.”

Вона їла без апетиту. Думала про те, що з Тарасом він ніколи не скаржився на здоровя.

“Ще рано списувати нездужання на вік сорок три роки, це ж розквіт сил. Треба відправити його до лікаря,” думала вона, сидячи на кухні наодинці.

Тарас теж роздумував:

“Не розумію, що зі мною? Здоровий чоловік, а якась слабкість насувається. Не хочу, щоб дружина хвилювалася. Ну що ж, відлежуся.”

Вранці все було гаразд. Поснідали й розійшлися він на будівництво, вона до школи. Але згодом Олеся помітила, що чоловік осунувся, схуд.

“Таросе, ти добре себе почуваєш?”

“Ніби так. Тільки іноді швидко втомлююся”

“Все, записую тебе до лікаря. Їдемо разом. Це не жарти. Яка слабкість у твої роки? Моє серце не на місці, щось тривожить мене,” сказала вона ввечері.

Коли Олеся дізналася про хворобу чоловіка, не повірила.

“Лікарю, може це помилка?”

“Яка там помилка? Ваш чоловік пройшов усі обстеження, діагноз підтвердився. Але ще не остання стадія, боротимемося. Він не повинен впадати у відчай, а тим паче ви. Треба вірити в краще.”

Дома Олеся замк