З життя
Повернення в рідні краї: Чоловік на порозі нових викликів

Чоловік пятдесяти років: Повернутися до рідного дому, де тебе ніхто не чекає
Ніколи не думав, що я чоловік на пятому десятку, технар до глибини душі, мовчазний, замкнений, навіть суворий, як колись сказала моя дружина, сяду за компютер не задля роботи, а щоб вилити свої думки на папір, повні болю і туги.
Шістнадцать років тому я виїхав за кордон у пошуках кращого життя. Швидко влаштувався, оселився, перевіз до себе дружину й дітей. А невдовзі після цього не стало батька. Мати залишилася сама в нашому старому домі, загубленому серед пагорбів поліської глушини.
Вона ніколи не скаржилася, не кидала мені в лиця докорів, не натякала, що їй потрібна допомога адже я її єдиний син. Ми часто дзвонилися, і кожного разу вона запевняла мене, що в неї все добре, що ні в чому не потребує. Лише одне питання, тихе й обережне, видавало її справжні почуття: «Чи скоро ви приїдете?» У цьому простому «чи скоро» ховалася вся її туга, все самотність, яку вона намагалася приховати.
Чесно кажучи, я піклувався про неї. Думав про неї постійно, не кинув, не забув ані на хвилину. Але гріх мій великий, і він важким каменем лежить на душі: я не втримав даної їй обітниці.
Щороку я приїждував у серпні у той час, коли моя фірма йде на відпочинок. Це був наш час, священний, як обряд. Ми з матірю їздили до друзів і далеких родичів, відвідували місця, де колись вона була щаслива з батьком у далёкій молодості. Коли роки почали брати своє, я возив її по лікарях, санаторіях, дбав про її здоровя. Ми ходили до кіно, гуляли старими вуличками, запрошували гостей до нашого маленького дому. Вона певпнувала мене домашніми пирігами з яблуками та корицею, борщем з грибами свпками дитинства, які я не забуду ніколи.
На прощання вона завжди проводила мене до хвірнички, але ніколи не їздила на вокзал чи в аеропорт. Я знав чому вона не хотіла, щоб я бачив її сльози. А я, дурень, кожного разу клявся їй, що ось-ось повернуся, що постараюся приїхати на Різдво чи хоча б на Великдень, а не тягнути до наступного серпня. Ці обіцінки я не дотримав, і тепер провина розїде мене зпсередини, як іржа.
Так, я приїхав на початку грудня минулого року. Але не для того, щоб обняти її, вдихнути аромат її знаменитого пирога, почути, як вона, посміхаючись, кличе мене до столу з гарпячym чаєм і медом. Я приїхав, щоб провести її в останню дорогу.
Єдине, що гріє душу в цьому холодному кошмарі, вона пішла тихо, уві сні, без мук і довгих хвороб, як праведниця. Але це не знімає з мене тягаря, не заглушує крик сумління, не відбирає відчyтку, що я залишився сам у цьому світі, загублений і сильпений.
І ось я знову тут, у серпні, як завжди. Мої кроки глухо лунають у тиші, коли я підходжу до старого дому. Ключ тремтить у руці, замок клацає, двері скриплять, відчиняючись у пустоту. Немає ні кроків у коридорі, ні аромату смажених кабачків чи варення з порічок, що завжди стояв у повітрі. Тиша давить на вуха, і здається, що дах напну-напну впаде на мене, поховавши під собою всі спогади.
Минали дни, поки я навпввся торкнутися до її речей. Але так і не зможв нічого взяти ні стопки акуратно складених газет, ні її вязаний хусточок на кріслі, ні стару фотографію на комоді. Все залишилося, як було, ніби вона ось-ось поверне і запитає, чому я запізнювався.
Хочу крикнути синам, що живуть далеко від батьків: повертайтеся до них, як би тяжко не було! Тримайте слово, що дали, навіть якщо життя заверне вас у вир справ і керпот. Бо прийде день, коли в вас будуть і час, і гроші, і сили, а тим, заради кого ви все це копили, вже не буде. І немає нічого страшнішого, ніж стояти перед замкненим дверима рідного дому, знаючи, що за ними лише холод і порожнеча.
Повірте, це не просто біль. Це удар, від якого не оговтаєшся. Це луна кроків у порожньому коридорі, це запах гаснучого вогня, це усвідомлення, що ти запізнився назавжди.
