Я стану бабусею… Як прийняти, що вона старша за мого сина на 12 років?

Та ось, слухай Стану бабусею, але як змиритися з тим, що вона старша за мого сина аж на 12 років?

Буває, особливо після розлучення з Олегом, так хочеться зникнути. Втекти кудись, де тебе ніхто не знає від сусідів, подруг, родичів, навіть від свого відбиття у дзеркалі. Сховатися, щоб перепочити, дати стомленому серцю тишу й шанс почати все наново.

У такі хвилини я беру книжку, вкриваюсь пледом, влаштовуюсь на дивані у своїй новій квартирці, купленій після поділу майна, і просто дихаю свободою. Син заходить рідко Тарас, мій єдиний, нещодавно відсвяткував двадцять пятий. В нього робота, друзі, своє життя. Він мене не обтяжує, не вимагає уваги. І я вдячна за це, хоча іноді безмежно самотньо.

Пів року тому до сусідньої квартири заїхала Ярина. Жінка з твердим поглядом і теплою посмішкою, років за тридцять. З першої зустрічі вона мені сподобалась чемна, щира. Ми швидко зблизились. То вона запрошувала мене на каву, то я на чашку чаю.

Виявилось, життя у Ярини було непростим: два розлучення, викидень, безпліддя. Кожного разу, коли вона про це згадувала, в очах стояли сльози. Але головне вона мріяла не просто про дитину, а про міцну родину, про чоловіка, який буде поруч і в радості, і в горі.

Я, з висоти свого досвіду, намагалася її переконати. Казала, що не обовязково шукати кохання всього життя можна знайти просто гарну людину, яка підійде як донор, і народжувати для себе. Головне дитина. А чоловіки ну, вони приходять і йдуть. Але Ярина була непохитна. Їй потрібна була не лише материнська, а й подружня любов.

І ось, на Миколая мій день ангела я запросила лише Тараса. Треба було спокійно поговорити, адже він щойно розійшовся з дівчиною, з якою жив три роки. Та обрала іншого заможнішого, старшого, «перспективного». Тарас переживав, і я шукала слова, щоб його підтримати, нагадати, що все попереду.

І раптом дзвінок у двері. На порозі стояла Ярина з розкішним букетом. Ми з Тарасом запросили її до столу, і вечір пройшов тепло втрьох. Їли, пили чай, сміялись. Тарас, вперше за довгий час, залишився у мене на ніч. Я була щаслива мій хлопець нарешті усміхнувся.

Минули тижні. Тарас став приходити частіше. Ярина ж навпаки, віддалилась. Але виглядала інакше якось світліше, спокійніше. Коли я запитала, чи не сталося щось добре, вона загадково посміхнулась і сказала: «Можливо. Поки рано казати».

А потім настав День закоханих. Вранці Ярина подзвонила: «Тримайте за мене кулачки. Сьогодні важливий день». Ввечері я побачила, як вона повертається з величезним букетом лілій. Сама. Ні чоловіка, ні проводів. Мені стало трохи шкода її.

За кілька хвилин дзвінок у двері. Я відчинила а на порозі Тарас. За його спиною Ярина. Вони соромливо переглянулись, і син, прочистивши горло, промовив:

Мам вітаю! Скоро станеш бабусею.

У мене підкосились ноги. Ця Ярина? Моя подруга-сусідка? Та сама, якій я радила не затягувати, народжувати, шукати донора А виявилось, донором став мій син.

Господи, на що ж я її наштовхнула І як тепер прийняти різницю у віці їй 36, йому 24. А ж я щиро бажала їй щастя. Але не з моїм сином!

Тепер я сижу в тиші й думаю: що робити? З одного боку онук чи онука. Радість. З іншого шок і біль. Але ж серце воно теж хоче тепла. Може, вони знайшли своє щастя в цьому дивному, нерівному союзі?

Напевно, мені доведеться вчитись пробачати. Змирятись. І памятати, що життя не завжди йде за сценарієм. Але якщо в ньому зявляється дитина значить, воно триває.