Тільки витримка веде до успіху

Терпіння, лише терпіння

Мамо та тату, з ювілеєм вас, з золотим весіллям! радісно скрикнула донька, заходячи в двір з чоловіком та дітьми. Бажаємо вам ще стільки ж прожити в любові та щасті.

Дякуємо, донечко, та ну це ти вже загнула ще стільки ж Та обіцяємо, що житимемо, весело відповів Степан.

Так промайнуло пятдесят років спільного життя Оксани та Степана. Пятдесят літ це й багато, а як озирнешся пролетіло, як одноєдине. Не кожен може таким похвалитися. Життя буває суворим то чорні дні, то несподіванки.

Чи справді щасливі Оксана зі Степаном? Може, втомлена усмішка ювілярки ховає якісь образи? А за посмішкою чоловіка відчуття провини? Все може бути.

Оксані було ще чотирнадцять, коли сусідський Стьопка, котрому вже виповнилося сімнадцять, сказав їй, коли вона йшла зі школи:

Оксанко, ну й гарна ж ти дівчина! Як повернуся з армії одружуся на тобі. А ти поки підростай. Мені через рік служити.

Оце мені жених знайшовся, скривилася дівчина й побігла до хати.

У школі вже хлопці зазирали на Оксану, але вона й не думала про них мати виховувала суворо, а хлопці вважали її неприступною. Вона всім могла дати відсіч.

«Оксанка гарна, та якась дикувата, перешіптувалися хлопці. Не підпускає до себе, навіть поговорити не хоче».

Час минав. Степан відслужив і повернувся. На другий день вийшов з дому і натрапив на Оксану: вона несла відро з водою на коромислі. Він остолбенів. Перед ним стояла вродлива, струнка дівчина, й у нього навіть мова віднялася. Та швидко опамятався:

Оксанко! Ти ще краща стала! А хлопець у тебе є?

А тобі яке діло? засміялася вона.

Приходь сьогодні вечором у клуб. Повеселимося, побалакаємо

Оксана знизала плечима й пішла. Степан занудив. У армії він забув про ту свою обіцянку одружитися. А тепер жарт став правдою. На такій дівчині тільки й можна одружуватися, ображати її гріх. Він нікому не дасть її в обиду.

Весь вечір Степан чекав Оксану в клубі. Дівчата крутилися довкола, запрошували на танці, але він сумно сидів і дивився на двері. Вона так і не прийшла.

Наступного дня він знову підстеріг її біля криниці.

Оксанко, чого вчора не прийшла? Я ж чекав

Не ходжу я по клубах, гордо відповіла вона, але Степан перегородив дорогу.

Забирайся з дороги, окаянний! скрикнула Оксана.

А що? Що мені буде?

Тоді вона поставила відро й оплескала його водою.

Ось що! реготала вона. Подивлюся, кому ти тепер такий мокрий сподобаєшся!

Ну й гаряча ж, ця Оксанка, думав Степан. Ну нічого, знайду підхід. Вона все одно буде могою.

Він підкачував до неї по-різному: супроводжував до калітки, дарував польові квіти. Вона сміялася, але в таємниці думка про його слова з дитинства не давала їй спокою. Вона таємно кохала його ще з тих пір, але боялася показати це адже хлопці та дівчата в селі були інші, вільніші.

Та одного дня крига розтанула. Коли Степан приніс їй великий букет бузку, вона не змогла встояти. Він довідався, що це її улюблені квіти.

Оксанко, підемо пройтися? Весна краса, все цвіте, сказав він.

Підемо, знизивши очі, відповіла вона.

Незабаром по селу пішла чутка: Степан із Оксаною зустрічаються. Він змінив її думку про себе, а вона побачила в його очах справжні почуття. Вони ходили, тримаючись за руки, і хоч хтось насміхався, Степан лише посміхався він був щасливий.

З кожним днем він усе більше закохувався і одного разу сказав:

Оксанко, ми вже дорослі. Поженимося? Досить гуляти за ручки.

Вона погодилася. Та ось незабаром у Степана померла мати. Весілля відклали. Після похорону треба було витримати час.

Якось він сказав їй:

Завтра їду в далеке село. Голова відправляє мене допомогти з жнивами.

Надовго? запитала Оксана.

Не знаю, та чекай мене. Ти моє життя, моє серце.

Чи то від цих слів, чи то ще від чого, але вона взяла його за руку та повела до сіна.

Хочу, щоб ти памятав мене. Хочу, щоб повернувся скоріше, шепотіла вона.

Він повернувся за два тижні, а незабаром Оксана повідомила йому, що чекає дитину. Весілля було скромним адже минуло ще кілька місяців після смерті його матері.

Доню, чого це ви зі Степаном так поспішили? Чи не зявилася причина? допитувалася мати.

Донька зізналася. Та що вдієш життя є життя.

Після весілля Оксана була найщасливішою жінкою в селі. Вся сяяла від радості та любові. Незабаром народила доньку хтось із селян навіть підрахував, що трішки раніше строку. Але Оксана не зверАле минули роки, і тепер вони сиділи за одним столом дві люди, що пройшли через усе, і в їхніх очах вже не було ні докорів, ні гніву, лише тихе щастя, яке дарує час, коли кохання вже не палає, а тихо гріє.