—Пане… будь ласка, заберіть мою сестричку… вона давно не їла — цей голос порушив ранковий гамір на вулиці.

Пане будь ласка, заберіть мою сестричку вона давно не їла цей голос різко перервав ранковий галавулиці, змусивши Ігора Левшина різко обернутися.
Він зупинився, ніби вдарився об невидиму стіну.
Пане я благаю вона дуже голодна
Цей дитячий шепіт, сповнений болю та безнадії, пробився крізь шум машин і гомін перехожих.
Ігор біг не просто біг, здавалося, летів рухомий почуттям, що в його житті залишилося лише щось важливе: робота.
Сьогодні вирішувалася справа на мільйони, і доля контракту залежала від його присутності на зустрічі.
З тих пір, як зникла Ріта його кохана, його сенс, його опора він жив лише тоді, коли працював.
Але цей голос
Змусив зупинитися. Перед ним стояв хлопчик років семи, худий, у помятому одязі, з тьмяними очима й слідами сліз на обличчі.
В охайку він тримав дівчинку, загорнуту в стару ковдру.
Вона була крихітною та ледве чутно похнюпувала. Хлопчик обіймав її з неймовірною обережністю, ніби лише він міг її захистити.
Ігор вагався. В голові лунало: «Не можна зупинятися».
Але очі хлопчика це «будь ласка» доторкнулися до чогось глибокого всередині нього, того, що він замкнув на замок давно.
Де ваша мама? тихо запитав він, присідаючи біля хлопчика.
Вона сказала, що скоро повернеться але її нема вже два дні.
Я щодня приходжу чекаю раптом вона прийде хлопчик тремів, і слова його тремтіли разом із ним, ніж листя на вітрі.
Хлопчика звали Максим, а його молодшу сестру Тайся. Вони залишилися самі. Без записок, без пояснень.
Лише маленька надія, за яку цей семирічний із усіх сил тримався.
Ігор запропонував піти поїсти, викликати поліцію чи звернутися до соцслужб.
Але, почувши слово «поліція», хлопчик відступив і прошепотів, налякано:
Не віддавайте нас будь ласка. Якщо вони дізнаються, її заберуть
Тоді Ігор зрозумів він не зможе піти. Просто не зміг би.
У найближчій кавярні Максим їв так, ніби не куштував їжі віками, а Ігор акуратно годував Тайсю з пляшечки.
Він не впізнавав себе: у грудях щось прокидалося, немов промінь тепла, що розтоплював лід навколо серця.
Він дістав телефон і набрав номер:
Скасуй усе. Сьогодні і завтра теж. Усе.
Незабаром прийшли поліцейські Герасимов і Наумова.
Звичайна перевірка, звичні запитання. Максим відчайдушно вхопився за руку Ігора:
Ви нас не залишите, правда? Не віддасте в дитбудинок
Ігор, дивуючись самому собі, відповів:
Не залишу. Обіцяю.
У кабінетах розпочалися папери.
Лариса Петрівна, його давня знайома й досвідчена працівниця соцслужби, запропонувала допомогу.
Завдяки їй тимчасову опіку оформили швидко.
Це лише на час, поки знайдемо вашу маму, сказав Ігор, більше для себе, ніж для дітей. Лише трохи.
Він забрав дітей додому. У дорозі панувала мовчанка.
Максим, пригортаючи сестру, нічого не говорив, лише шепотів їй щось ніжне, ніби був одночасно її братом і батьком.
Квартира зустріла їх просторими кімнатами, мякими килимами й великими вікнами з видом на вечірнє місто.
Для Максима все здавалося казкою розкішшю, якої він ніколи не знав.
Ігор же почувався загубленим. Він не знав, як готувати суміші, міняти підгузки чи вкладати дітей спати.
Плутався в графіках, забував, коли годувати, коли йти на сон.
Але Максим був поруч мовчазний, зосереджений, ніби завжди очікував, що їх знову покинуть.
І водночас допомагав: обережно колихав сестру, співав колискові й ухвалював її з такою турботою, ніби робив це завжди.
Однієї ночі Тайся не могла заснути. Вона метушилася зітхала.
Максим підійшов, обійняв її й почав тихо співати. За кілька хвилин дівчинка спала спокійно.
Ти чудово з нею справляєшся, промовив Ігор, відчуваючи тепло в грудях.
Просто навчився, спокійно відповів хлопчик, без докорів. Просто факт.
Тоді задзвонив телефон: це була Лариса Петрівна.
Ми знайшли їх матір. Вона жива. Зараз лікується від залежності, її стан непростиІгор глибоко зітхнув і, дивлячись на дітей, які тепер були його сім’єю, зрозумів, що саме таке справжнє щастя.