— Відчепись уже від мене! Я ж не обіцяв одружитися на тобі!

Відчепися від мене! Я ж тобі не обіцяв одружуватися! А може, ти й не моя взагалі? Тож гуляй собі вальсом, а я, мабуть, поїду, так казав відряджений Віктор збентеженій Валентині. А вона стояла, не вірячи ні вухам, ні очам… Невже це той самий Віктор, що зізнавався їй у коханні та носив на руках? Той самий Вітенька, що називав її Валюшенькою та обіцяв манну небесну? Перед нею стояв трохи розгублений, а через те й сердитий, чужий чоловік… Поплакала Валюшенька тиждень, махнула Вітеньці назавжди рукою, але через свій вік тридцять пять років, непривабливість і, отже, малі шанси знайти жіноче щастя, вирішила народити…
Народила Валя в призначений термін голоситу дівчинку. Назвали Машею. Дівчинка росла спокійною, безпроблемною і не завдавала матері клопотів. Ніби знала: хоч кричи, хоч ні нічого не досягнеш… Валя ставилася до доньки непогано, але справжньої материнської любові в неї не було годувала, одягала, купувала іграшки. Але зайвий раз обняти, приголубити, погуляти такого не було. Маленька Машенька часто простягала рученята до матері, але та відштовхувала її. То зайнята, то справи, то втомилася, то голова болить… Інстинкт, мабуть, так і не прокинувся…
Коли Машеньці виповнилося сім, сталося нечуване Валя познайомилася з чоловіком. Не лише познайомилася ще й до себе забрала! Усе село тільки й говорило: «Легковажна ж ця Валька!»
Чоловік несерйозний, не місцевий, постійної роботи нема, живе невідомо де! Може, взагалі шахрай… Ото справи! Валя працювала у сільпо, а він там підрядився розвантажувати машини. Так і закрутився їхній роман. Незабаром Валя запросила нового нареченого жити до себе. Сусіди осудили привела в дім невідомо кого! Хоч би про доньку подбала, шепотіли вони. Та ще й мовчун слова з нього не витягнеш. Значить, щось приховує. Але Валя нікого не слухала. Ніби знала: це її останній шанс знайти щастя…
Та незабаром думки сусідів про цього на перший погляд неговіркого чоловіка змінилися. Будинок Валентини, занедбаний без чоловічих рук, потребував ремонту. Ігор так звали чоловіка спершу підправив ґанок, потім латав дах, підняв завалиний паркан. Кожного дня він щось полагодив, і дім преображувався на очах. Побачивши, що у чоловіка руки золоті, люди почали звертатися за допомогою. А він казав:
Якщо ти зовсім старий або бідний допоможу. А ні плати грошима чи продуктами.
З одних брав гроші, з інших консерви, мясо, яйця, молоко. У Вали був город, але худоби не було як без чоловіка? Тому раніше Машенька рідко куштувала сметану чи молоко. А тепер у холодильнику зявилися вершки, домашнє молочко, масло.
Словом, у Ігоря руки були золоті. Як кажуть і швець, і жнець, і на дуді гравець. А Валюшка, яка ніколи не була красунею, з ним перетворилася просто сяяла, помякшала, стала добрішою. Навіть до Машеньки почала ставитися лагідніше. Усміхалася а виявляється, у неї на щоках ямочки! От так…
А Маша росла, вже ходила до школи. Одного разу сиділа на ґанку, спостерігала, як дядько Ігор працює, і все у нього в руках вдавалося. Потім пішла до подружки в сусідній дім, а повернулася лише ввечері, загулялася. Відчинивши калітку, дівчинка остолбеніла… Посередині подвіря стояли… гойдалки! Вони ледве хиталися від вітеру й так вабили до себе, так кликали…
Це мені?! Дядьку Ігорю! Це ви зробили? Гойдалки?!! не вірила очам Маша.
Тобі, Машуню, звісно тобі! Приймай роботу! радісно засміявся зазвичай похмурий дядько.
Маша сіла на сидіння і розгойдувалася сильно туди-сюди, а вітер свистів у вухах, і щасливішої дівчинки не було на всьому світі…
Валя рано йшла на роботу, тому готування теж узяв на себе дядько Ігор. Він робив сніданки, обіди. А які в нього виходили пироги, запіканки! Саме він навчив Машу готувати смачні страви та накривати на стіл. У цьому мовчазному, замкненому чоловікові виявилося стільки талантів!
Коли настала зима і дні стали коротшими, дядько Ігор провожав і зустрічав Машу зі школи. Він ніс її портфель і розповідав історії зі свого життя. Розповідав, як доглядав за тяжко хворою матірю, продав квартиру, щоб допомогти їй. Як рідний брат вигнав його з батьківського дому обманом.
Він навчив її ловити рибу. Влітку, на світанку, вони ходили вдвох до річки і тихесенько сиділи, чекаючи кльову. Так він навчив її терпінню. А в середині літа дядько Ігор купив їй перший дитячий велосипед і вчив кататися. Мазав їй коліна зеленкою, коли вона розбивала їх у кров, падаючи.
Ігорю, та ж дівчина розібється, буркотіла мати.
Не розібється. Вона мусить вчитися падати іІ так вони йшли по життю разом, підтримуючи одне одного, аж до тих пір, поки Ігор не передав Маші все своє тепло, всю свою любов, ставши справжнім батьком у її серці.