МОЯ КВАРТИРАНТКА: ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ ПОДІЛЕНОГО ДОМУ

**КВАРТИРАНТКА**

Ярослав Олегович технолог за сорок пішов від дружини. Залишив квартиру, майно, забрав лише старенького «Запорожця», який колись був батьківським. У нього й завантажив валізу з особистими речами.

Поділом майна займатися не став: «Донька росте, нехай їй усе дістанеться».

З дружиною вони давно не розуміли одне одного. Останнім часом він чув від неї лише два слова: «Дай грошей». Ярослав віддавав зарплату, премії, тринадцяту, а грошей дружині чомусь завжди не вистачало. Пообіцяв сплачувати аліменти щомісяця та, окрім цього, допомагати доньці.

Спочатку жив у товариша, потім отримав кімнату в гуртожитку, а як цінного спеціаліста поставили в чергу на житло. Було це у 80-х роках минулого століття у радянські часи квартири громадянам давали безкоштовно.

Два роки Ярослав прожив у гуртожитку, поки підприємство будувало девятиповерхівку. А потім його запросили до профкому:

Ярославе Олеговичу, звернувся голова, ви живете один, вам належить однокімнатна, але є можливість дати двокімнатну, хоч і малогабаритну. Ви у нас класний фахівець, тому отримуйте ключі.

Ярослав навіть зніяковів: Дякую, звісно, радий, що тепер буде своє.

Через місяць він зібрав свої небагаті речі переважно технічну літературу й, завантаживши в того ж «Запорожець», поїхав до нової квартири.

Ліфт ще не працював, тому Ярослав піднявся на пятий поверх пішки, з хвилюванням підійшов до квартири 72, дістав ключа й сунув у замок.

Що за диво? здивувався він. Не підходить.

Раптом почув за дверима шепіт і шурхіт. Почав стукати, вимагаючи відчинити, але у відповідь мовчанка. Спустився, знайшов слюсаря, і вони відчинили. У квартирі явно хтось жив: речі стояли невпорядковано. У передпокої їх зустріла жінка, що з переляком дивилася на двох чоловіків:

Не виїду, і виселити мене не маєте права, у мене діти, сказала вона.

Ярослав помітив двох хлопчиків, семи та восьми років, які теж боязко спостерігали. Він намагався пояснити, що це його квартира, що у нього є ордер, а вона заселилася незаконно.

Ну, спробуй вигнати мене з дітьми на мороз, у розпачі кричала жінка.

Ярослав пішов. У профкомі все розповів. Незабаром зясувалося: жінка вдова, чоловік загинув, жила в аварійному бараці, де залишилися декілька пияків. Зиму той барак не витримував, як його не топи. Жінку звали Марія, вона обивала пороги міськради, стояла в черзі, але її постійно відсували. І ось, не витримавши, заселилася в новобудову.

Виселятимемо, рішуче сказав голова профкому. Подамо до суду. Це займе час, тож доведеться потерпіти.

А можна якось мирно? запропонував Ярослав. Може, поговорити з нею?

Спробуй, якщо почує, знизав плечима голова. Але навряд. Такі матері з дітьми себе не контролюють закони для них не писані.

Ярослав знову пішов до своєї квартири, сподіваючись донести до жінки розум. Там якраз лагодили зламаний замок.

Давайте поговоримо по-людськи, запропонував він. Ви ж зайняли чужу квартиру.

А тобі, гадаєш, її справедливо дали?

Так, я 20 років на підприємстві, ось і ордер.

У мене діти, і я не збираюся з ними замерзати в дір