«Я вагітна!» — з радістю оголосила я чоловікові. «Я теж!» — несподівано відповіла моя сестра, вийшовши з нашої спальні…

Я вагітна, промовила я, і сама не помітила, як обличчя розіллялося в усмішці.

Олег, що стояв біля вікна, наче вмер. Навіть не обернувся, але у відблиску скла я побачила, як його плечі різко напружилися.

Я чекала обіймів, радісних слів, чого завгодно але не цієї дивної, завмерлої мовчанки.

Я теж, тихо донеслося з-за спини.

Моя сестра вийшла з нашої спальні. На ній була Олегова футболка, та сама, у якій він зазвичай спав.

Вона поправила волосся, і цей звичний, домашній жест зробив мені боляче.

У голові миттєво прокрутилися моменти, яким я раніше не надавала значення.

Ось Олег затримується «на роботі», а Леся, яка «просто заглянула на чашку чаю», непомітно поглядає на телефон.

Ось вони сміються з якогось жарту, зрозумілого лише їм двом, а я стою поруч і почуваюся зайвою у власному житті.

У тебе ж є ключ, Лесю? питав він, коли ми їхали у відпустку. Полий, будь ласка, квіти. Більше нікому не довірю.

І я тоді раділа, яка ж у нас дружня сімя.

Що? перепитала я, хоча чудово почула. Свій голос я ледве впізнала сухий, без життя.

Наталко, я все поясню, нарешті обернувся Олег. Обличчя у нього було біле, як крейда. Це не те, що ти думаєш. Це випадковість.

Леся дивилася на мене прямо. У її очах не було жалі лише втома і щось на кшталт злої рішучості.

Це не випадковість, різко перебила вона. Годі брехати. Хоча б зараз.

Олег кинув на неї лютий погляд.

Замовкни!

Я переводила погляд з чоловіка на сестру. На того, з ким ми будували майбутнє, і на ту, з ким ділила дитячі таємниці.

Вони стояли за кілька кроків, але здавалося, що між нами прірва. І в цю прірву падали всі наші «ми» плани, ніжність, наша майбутня дитина.

Випадковість, значить, повторила я, і губи скривилися в гіркій усмішці. У вас обоїх? Чи в кожного своя?

Олег зробив крок до мене, простягаючи руки.

Наталю, серденько, давай поговоримо. Тільки не зараз. Лесю, іди геть.

Я нікуди не піду, спокійно відповіла сестра. Ми чекаємо дитину. І я не дозволю тобі знову зробити вигляд, що мене не існує.

Я відступила, впираючись спиною в холодну стіну коридору.

Геть, прошепотіла я.

Що?

Геть. Обоє.

Вони не рушили з місця. Моє слово, яке ще хвилину тому мало вагу, тепер стало пустим звуком.

Наталко, не роби поспішних висновків, заговорив Олег тим умовляючим тоном, який я ненавиділа. Ти ж розумна жінка. Так, я винен. Але зараз треба думати про дітей. Про наших дітей.

Він наголосив на останньому, намагаючись знову повязати нас у єдине ціле.

Про яких «наших»? різко запитала я. Про того, хто виростатиме без батька, чи про того, хто народиться у коханки мого чоловіка?

Леся здригнулася.

Не називай мене так. Ти нічого не розумієш.

Справді? я повернулася до неї. То розтлумач мені. Що саме я повинна знати? Що ти спала з моїм чоловіком у моєму ліжку? Чи цього замало?

Це було не так! її голос став твердим. Ми кохаємо одне одного. Це не просто мить слабкості.

Олег схопився за голову.

Лесю, я ж тебе просив!

А я втомилася мовчати! вигукнула вона. Втомилася бути ті