З життя
Богдан найняв автомобіль, щоб забрати дружину зі шпиталю: «Все буде добре, моя кохана. Просто будь поруч, розмовляй зі мною. Живи, і я впораюся з усім. Тільки не залишай мене, моя пташко…!»

29 листопада 2025 року
Сьогодні я знову згадую, як у той день, коли лікарня виписала мою дружину, я взяв орендувану «Газель» і з сусідом привіз її до нашої хати в селі Кобеляки. «Все буде гаразд, заспокоював я її, ти лише живи. Сидячи, розмовляй зі мною, а я подбаю про решту. Не залишай мене, голубко моя!»
Надія, якій уже 35, довго вважала, що щастя жіночого роду їй не дано, проте доля склалася інакше. Ми познайомилися, коли нам обом майже сорок. Я вже три роки був вдівцею, а вона, хоча й не була одружена, вже мала сина. Народила його під час молодих років, і, як кажуть, «народила собі».
У молодості Надія мала роман із привабливим чорнявим Олесем, який обіцяв одружитися. Вона повірила в його слова, а потім виявилося, що чоловік з міста одружений. Навіть його законна дружина зверталася до Надії з проханням не руйнувати чужу сімю. Молодість і недосвідченість змусили її зупинитися, проте дитину вона вирішила залишити.
Так і сталося: народила вона Євгена. Син став її єдиною розрадою і опорієнтиром. Євген виріс гарно вихованим, успішно навчався, після школи вступив до економічного університету. Я кілька разів навідувався до Надії, пропонуючи спільне життя, а вона все вагалась, хоча й схвально ставилася до мене. Одного вечора Євген, з повагою до матері, сказав: «Мамо, я вже не планую жити в цьому будинку. Дядько Богдан надійний чоловік, лише не образи тебе. Головне, щоб ти була щаслива». Син мого друга, Богдана, теж підтримав його.
Ми одружилися, провели скромне свято. Надія працювала у сільській бібліотеці, я агрономом. Разом вели господарство, доглядали худобу, обробляли город. Любили і поважали одне одного, хоча Бог не дарував нам спільних дітей.
Наші синовичі одружилися, і ми чекали внуків. На святкових столах зявлялися домашні яйця, молоко, сметана, свиняче та куряче мясо. На свята до хати збиралося безліч гостей, а ми, сидячи за довгим столом, раділи, що є з ким розділити радість.
У вечірню тишу, коли літнє подружжя притулося до ліжка, кожен з нас тихо думав: «Хочу залишити цей світ раніше, щоб не відчувати самотності».
Час не стоїть. І ось одного ранку Надія, варячи борщ, раптом впала. Я, з допомогою сусідів, викликав швидку. Лікарі повідомили, що внаслідок інсульту вона втратила здатність ходити. Всі інші функції залишились, лише рухливість зникла. Євген з дружиною Оленою приїхали, принесли гроші на ліки і поїхали назад.
Я знову взяв «Газель», вивіз її з лікарні і привіз до хати. «Все буде гаразд, підкреслив я, ти лише живи. Я все подбаю. Не залишай мене, моя голубко».
Я доглядав її, і через місяць вона перейшла в крісло-коліса, допомагала мені на кухні. Ми разом чистили картоплю, моркву, перебирали боби, навіть хліб пекли. У вечері обговорювали, як пережити зиму, адже сил рубати дрова вже не вистачало. Думали, можливо, діти заберуть нас до себе на зимівлю, а навесні відпочити.
У вихідні приїхав Євген з Оленою. Олена, оглянувши кімнату, сказала: «Доведеться, вас розєднати. Ми заберемо маму на наступний тиждень і підготуємо кімнату». Я прошепотів: «А я? Ми ж ніколи не розлучались». Вона, як кажуть, «мудра голова», відповіла, що часи змінилися, і тепер син також може їх забрати.
Після їхнього відїзду ми кисло зітхали, розмірковуючи, як жити далі. Кожен, засинаючи, мріяв не прокидатися, щоб не бачити цей біль.
Наступних вихідних прийшли обидва сини, збирали речі. Я сидів біля ліжка Надії, згадував молоді роки і плакав. Пригорнувши її, прошепотів: «Пробач, Надіє, що так сталося. Можливо, ми недоглянули виховання дітей. Пробач, люба, я тебе люблю».
Вона спробувала погладити мою щоку, але сили її вже не були. Я підвівся, витер сльози рукавом і сів у «Газель».
Син з Оленою і сусід допомогли упакувати Надію в теплу ковдру, вийняли її з хати і, підкреслюючи символічність моменту, вивезли її вперед ногами. Хвора жінка лише посміхнулася, ніби розуміючи, що це остання дорога. Після того, як я поїхав, її вже не стало.
Через тиждень, у ясний осінній день, саме на Покрову, наша мрія здійснилася: Надія і я зустрілися в іншому світі, де не було болю і розриву.
**Урок, який я виніс:** справжнє щастя це не лише спільне життя, а й здатність берегти та прощати одне одного до самого кінця, бо лише в щирій любові можна знайти спокій для душі.
