З життя
12-річний хлопчик допомог бабусі заплати 2 гривні в магазині — вона дала йому маленьку коробочку. Те, що він знайшов усередині, змінило його життя назавжди…

У маленькому містечку, де бруківку вкривав килим із золотих та багряних листків, панувала пізня осінь. Повітря було прозорим і прохолодним, ніжним, наче скло, що ось-ось розібється в долонях. Сонце вже не гріло так щедро, як улітку, але його промені все ж пробивалися крізь хмари, залишаючи на землі мякі плями світла. Листя, немов маленькі крилаті істоти, кружляло в повітрі, шелестіло під ногами перехожих ніби супровід до їхніх задумливих думок.
Дванадцятирічний Ярик поспішав додому після школи, закутаний у теплий шерстяний шарфик, який йому звязала мати минулої зими. Він сховав руки глибоко в кишені куртки і трохи похилив голову, щоб вітер не бив у обличчя. Дорогою хлопець думав про гарячий чай, що чекав його вдома, про запах свіжих млинців і про те, як мати зустріне його усмішкою й запитає: «Ну що, синаку? Як день минув?» Він мріяв швидше опинитися в тому затишку, де було все любов, турбота, теплота й домашнє щастя.
Біля невеликого крамничного кіоску, який завжди приваблював яскравою вивіскою та запахом свіжого хліба, Ярик помітив літню жінку. Вона стояла біля каси, перебираючи в долонях дрібні монети, а продавщиця терпляче чекала, не виявляючи нетерпіння. Жінка була одягнена в старе, поношене пальто, яке, очевидно, служило їй вірою та правдою багато років. Волосся сховане під хусткою, а руки тремтіли чи то від холоду, чи то від віку, важко було сказати.
«Мені бракує двох гривень» промовила вона тихим, ледь чутним голосом, у якому відчувався не лише сумяття, а й біль.
Ярик мимоволі сповільнив крок. Його погляд ковзнув по кошику жінки: там лежав лише хліб, пачка чаю і трохи молока. Нічого зайвого. Лише те, що треба для життя. Щось ворухнулося в ньому всередині, немов хтось торкнувся його серця.
Він підійшов ближче.
«Я доплачу», сказав хлопець, дістаючи з кишені дві монети.
Жінка подивилася на нього здивовано. У її очах, затягнутих часом, блиснуло щось живе надія, вдячність або просто людський звязок, який іноді важливіший за гроші.
«Дякую, сину» прошепотіла вона. «Ти добрий хлопчина.»
Ці слова зависли між ними, як перші краплі дощу перед зливою. Ярик уже збирався йти, але жінка ніжно взяла його за руку. Не сильно, але так, щоб він зрозумів це важливо.
«Заходь до мене, попросила вона. Хочу подякувати тобі.»
Він хотів відмовитися. Мати завжди сказала: «До чужих не ходи.» Але в її погляді було щось щось більше, ніж просто вдячність. Це був запрошення в інший світ світ, де час сповільнюється, а серце розширюється.
І він погодився.
**Чай із смородинового листя**
Її будиночок виявився невеликим, але затишним. Здавалося, тут зберігалося тепло всіх прожитих років. Пахло травами, сушеними квітами і чимось ще давнім і добрим. На підвіконнях стояли горщики з геранню, яка цвіла навіть у цю пізню пору. Здавалося, квіти знали, що тут живе добра душа.
«Мене звуть Ганна Іванівна», представилась жінка, посадивши Ярика за деревяний стіл.
Вона поставила на стіл старий чайник і дістала з шафи полотняний мішечок.
«Це смородинове листя, я сама збирала його влітку, сказала вона, заливаючи ароматне листя окропом. Влітку воно пахне сонцем, а взимку нагадує про тепло.»
Чай вийшов незвичайний трохи терпкий, з легкою гіркуватою ноткою і ніжним післясмаком. Він грів не лише тіло, а й душу. Вони пили чай у тиші, яку час від часу порушувало лише тріскання дров у печі та питання Ярика:
«Ви давно тут живете?»
«З самого початку. Цей дім залишив мені чоловік. Він пішов давно Але кожен куток тут памятає його кроки.»
Ганна Іванівна дістала старий альбом із пожовклими сторінками та акуратними підписами.
«Це я, показала вона фото, де біля річки стояла усміхнена дівчина у білій сукні.»
Ярик не міг повірити. На фото була гарна, усміхнена дівчина з ясними очима та живим поглядом.
«Це ви?»
«Так, кивнула бабуся. «Час летить швидко, хлопчику. Сьогодні ти молодий і сильний, а завтра завтра будеш таким, як я.»
Вона зітхнула, згадуючи час, коли могла бігати босоніж полями, коли кожен ранок починався з пісні та радості. Потім підвелася і підійшла до стародавньої комоди. Відчинивши потаємну шухлядку, вона дістала маленьку деревяну шкатулку, прикрашену різьбленням.
«Візьми. Але відкрий її тільки вдома.»
**Таємниця медальйона**
Ярик не втримався. Щойно вийшов із будинку бабусі, він сів на лавочку біля дитячого майданчика і відкрив шкатулку. Всередині лежав маленький срібний медальйон. Серце забилося частіше. Він обережно натиснув
