А ось і таке трапляється…

Таке буває…
Ніхто не чекав на Романка у цьому світі. Але він прийшов. Проголосив себе голосним плачем, вимагаючи їжі, уваги, турботи. А його мати… Мати втекла, хитаючись від слабкості, ледве минуло два дні після пологів. Зникла невідомо куди, відчуваючи жодної прив’язаності до крихітного клубочка й не бажаючи брати відповідальність за його життя. Їй всього дев’ятнадцять, її єдина рідна людина — бабуся — померла рік тому. Був ще хлопець, який багато обіцяв, але кинув. Усі її покинули! Мама з татом ще у дитинстві, перевернувшись на авто, а бабуся, яка так кохала свою доню, теж недавно пішла… Тато був із дітбудинку, а у мами були сестри, та вони давно мешкають у Італії разом зі своїм відцем, її дідусем, й жодних зв’язків не підтримували.
Якась кумедна історія, повна образ, злості, якихось поділів… Спочатку їй було до цього байдуже, а коли бабусі зовсім погіршало й вона потрапила до лікарні, про історії й мови забулось.
Цього року вона мала закінчити технікум у Вінниці, одногрупники зараз пишуть диплом, а вона… Ну, гаразд, гаразд. Одна вона якось впорається, але лиш одна! А дитина — це важко. Дуже важко! Майже неможливо. Їй й так само важко, хіба вони цього не розуміють? Ось і полишила свою крихітку, може, хто допоможе. Як колись татові. А до неї все приходять, щось кажуть, а хто вони, навіщо — невідомо. Та й ‘будь з ними’… Он трошки сили прибачиться, якось житиму далі…
А Романкові мама потрібна не потім. Вона потрібна зараз, ось прямо зараз! Притулитись щічкою до маминої руки, скуштувати материнського молочка, відчути биття її серця…
Та материнської теплоти немає, тому страшно й самотно. Він плаче, хоче до мами. Його ж усі беруть якісь чужі руки. Годують молоком, та це не мамине, тому постійно болить і крутить маленьке живечко. Сон тривожий, у очікуванні… Адже навіть крізь неспокійний свій сон маля упізнало б мамин голос. Та голоси лише чужі.
Маленький Романко вмів чекати. Він чекав мамині руки, тепло її тіла, смак її молока й, мабуть, молився своїм немовлячим богам усіма своїми відчуттями й навіть сопінням крихітного носика.
І боги його почули. Головлікарка пологового, доброзичлива Софія Квітка, не засуджувала юну матір, та й змиритися й з тим, що такий гарненький крихітний ангеличок залишився без мами, не могла.
Вона задіяла усі свої зв’язки й дізналась усе про матір Романка, віднайшла адресу його дідуся далеко в Італії, зв’язалася з ним довгою розмовою по відеозв’язку. Розповіла йому про нещасну й самотню онуку, якій ніхто не може допомогти у цьому світі, й про крихітного хлопчика, що ще не почав жити, але вже нікому не потрібен.
Дідусь доїхати вже не міг, але прибули обоє тіток, мамині сестри. Хвора Романкова мати лежала вдома. У неї нестерпно боліла й горіла грудь, молоко ледве здавалось, температура
Запалили свічку на честь тіткиного приїзду зі Львова й скуштували горілчаної настоянки на трояндах.