Багато років тому до мене на прийом прийшла жінка.

Много років тому до мене на прийом прийшла жінка. Вона довго сиділа, нічого не кажучи, опустивши голову і схиливши руки. Я тоді ще не так давно працювала психологом, але вже була дорослою людиною і знала: так виглядає справжнє горе. Вирішила навіть не питати нічого — нехай розповість, коли сама вважатиме за потрібне.

— Втомилася я, — нарешті сказала жінка. — Мені завідувачка відділення веліла до вас зайти. Сказала, у психологів свої методи. Можливо, підкажете, де сил взяти?

— Немає у психологів таких методів, — чесно зітхнула я, ще не до кінця забувши свою базову природничу освіту, і запитала: — Але що у вас сталося?

— Син у мене вмирає, десяти років від роду.

— Ох… — У мене захопило подих, хоча саме чогось такого я й очікувала. — А лікувати?

— Немає більше нічого. Усі лікарі так сказали.

— Він у лікарні лежить?

— Ні, вдома. Сам попросився. Він у мене розумний, вчився добре, вчителька завжди хвалила. Слухає ж, що навколо нього відбувається. Спитав: мама, я вмираю? Мені б, напевно, варто було збрехати, а я й заревіла, як дурна. І він, уявіть, мене став утішати: мамо, ну ти не плач, що ж, усі колись помруть, ну хтось пізніше, хтось раніше — це ж нічого такого. І попросив: «Давай тоді я краще вдома помру, мені там спокійніше буде». От ми його і забрали.

І тепер вона щогодини дивиться, як син згасає, — уявила я собі.

— У вас є ще діти? — запитала і з жахом чекала негативної відповіді.

— Є. — Я зітхнула з полегшенням. — Доньці п’ять років, вона спочатку питала, коли братик встане і пограє з нею, а тепер, видно, теж щось зрозуміла і не питає більше. І не заходить до нього.

— Ви втомилися морально чи за сином важкий догляд?

— За сином — ні. Він багато спить. Але є ще моя бабуся, яка мене виростила, в іншому кінці міста.

— А з нею що?

— Ви будете сміятися, — гірко усміхнулася жінка, — але вона теж вмирає. Але їй-то хоч за віком.

— Ви за нею доглядаєте? Більше нікому?

— Ага. Немає нікого. Моя мати, її дочка, зараз живе в Одесі. З четвертим чоловіком. А характер у бабусі завжди був різкий, командирський. Вона начальником ділянки працювала, над чоловіками, а там багато з таборів сиділи. Я намагалася найняти доглядальницю — двох вона вигнала, дві самі пішли. Ні, каже, мені потрібно, щоб ти, ти розумієш як. А з тих чотирьох одна навіть медсестра була.

— Бабуся знає, що відбувається з правнуком?

— Знає. І каже: раз йому вже допомогти не можна, от і вийдеш з квартири, поїдеш до старої, поки годину їдеш у метро, та в магазин, та на людей дивишся — і відволічешся трохи.

У логіці бабусі відмовити не можна ніяк, подумала я.

— Тобто бабуся в здоровому глузді?

— Абсолютно. Всім би так. Але вставати вже майже не може. Навіть сісти сама з трудом. І головне — вона практично осліпла. Але ще щось намагається робити сама. Падала три рази. Лікар запропонував госпіталізацію, а вона сказала: якщо відправиш мене помирати в притулок, прокляну, так і знай. Я боюся. Та й розумію її — рухатися та бачити вона не може вже, а поговорити їй ще хочеться, а чужа людина хіба зрозуміє, буде слухати? А у мене вже руки тремтять i голова. І дзвін у вухах. Спати вночі не можу, лежу і в стелю дивлюся. У метро недавно заснула і на підлогу впала, люди піднімали, незручно.

— А чоловік є? Щось каже? Робить? — вирішила я дослідити ресурси.

— Є. Переживає теж, звісно. Працює допізна спеціально — пояснює: гроші ж зараз потрібні та ще потрібні будуть. Якось я його напряму спитала: як ти? Він відповів: прости, але мені б хотілося, щоб це все вже якомога швидше закінчилося.

Це було дуже давно. Я була молодою і самовпевненою. Жінка в реально складній життєвій ситуації прийшла за порадою про оптимізацію витрат енергії. По досвіду (а не психологічній освіті) я знала: у кожного, навіть найсильнішого та самодостатнього, в житті бувають моменти, коли хочеться, щоб хтось як би компетентний впевнено сказав: роби ось це і ось так. Починай зараз. Мені здалося, що це той самий момент.

— Слухайте, я скажу вам, що робити! — вирішилася я. — Ви перевезете бабусю до себе.

— Але у нас немає для неї окремої кімнати. Двокімнатна квартира. Ми і так доньку до себе в кімнату забрали, щоб сина не турбувати. Та вона і не погодиться.

— Погодиться. У цьому і фокус! Ви покладете вмираючу, але розумну бабусю в кімнату до вмираючого сина. І попередньо накажете їй розповісти йому все. Будете давати їй інформацію по тих каналах, які у неї ще працюють, щоб включалися спогади: стара музика, смак, запахи — це найдавніше і потужне. Скажете: це твоє останнє завдання у житті. Остання праця. Щоб він відволікся від того, що вмирає так рано. А йому скажете: слухай, їй це треба, щоб піти спокійно, а у мене вже немає сил. І він піде, як би увібравши та переживши її довге життя, а ви зможете доглядати за ними в одному приміщенні.

Жінка подумала, а потім запитала:

— Що таке приміщення?

— Відокремлена область у живій клітині, зазвичай оточена шаром біліпідної мембрани, — чітко відрапортувала я.

Вона глянула на мене з повагою і, ще трохи повагавшись, кивнула.

— Прийдете і розкажете, коли все влаштується, — наказала я їй, подумавши: раптом вийде ще гірше? Треба ж мені знати.

Вона прийшла.

— А знаєте, все і нічого. Бабуся у мене хоч і командир, але людина обов’язку: я сказала — потрібно, так вона і не писнула. Ношу все нюхати, музику ставлю, їжу готую за її замовленням, як ви веліли. У неї явно включаються спогади. Тепер вона йому майже весь час розповідає, коли він не спить. Про дитинство, юність свою на півдні. Різні історії з роботи, які долі у людей тоді були — я і сама часом заходжу і заслухуюсь.

— А син?

— Він слухає, усміхається. Перепитує щось іноді. Хоча й дуже слабкий.

Потім вона трохи поплакала і пішла. Я довго сиділа і бездумно дивилася у вікно.

Минуло кілька років. На прийом прийшла жінка з довгоногою дівчинкою-підлітком. Обидві посміхаються.

— Нам би профорієнтацію. А то вона сьогодні лікарем, а завтра пожежним. Ми з батьком вже замучилися. Поговоріть хоча б ви з нею.

— Без проблем, — я теж посміхнулася. — Сідайте десь.

— Ви мене, звісно, не пам’ятаєте. Це багато років тому було…

— Ви з донькою вже колись приходили до мене?

— Ні. Я одна приходила. Син у мене тоді вмирав і бабуся одночасно. Ви веліли їх в одній кімнаті покласти.

— Ох…

— Він не помер! — жінка розпливлася в щасливій усмішці, а у мене по спині пробігли мурашки і затряслася ручка в пальцях. Я взяла себе в руки.

— Розкажіть.

— Що ж розповісти. Ну ось вони лежать, і вона йому розповідає. Він слухає. Вона йому відразу сказала: «Ти не бійся нічого, ти не один туди підеш, я з тобою. Ми там все влаштуємо як треба». Він справді одразу заспокоївся, а я і рада — самі розумієте.

Я за ними доглядаю. Одного разу бабуся мені на вухо, коли він спить, каже: «Ти вже прости, походи за мною ще, я його одного залишати не хочу тепер, проведу вже і тоді одразу сама слідом за ним — ти і звільнишся».

Лежать вони, значить, лежать, і не вмирають. Ні один, ні другий. Чоловік каже: дивись, адже всі їхні терміни вийшли, може, лікарі там щось наплутали, ще з ким порадитися треба?

Я, звісно, кинулася. Вони кажуть: справді, дивно, значить, у організму вашого сина ще є резерви. І потім: ось є в Києві експериментальне лікування, не перевірено, але шанс для тих, кому вже все одно. Підете у групу? Ми з чоловіком порадилися, потім сина спитали, а він: це знову в лікарню треба? Ми такі: так, але, може, воно допоможе тобі і не помреш. А він: а як же я бабусю залишу? Ми: а ти її саму спитай. А вона: звісно, їдь, я тебе тут почекаю. Він і поїхав. І йому допомогло. Група була з 12 осіб. Четверо все ж померли, у решти покращення, а троє наймолодших вилікувалися зовсім! Нам пощастило.

— А бабуся?

— Вона як дізналася, що йому точно краще стало, так одразу і померла. Він засмутився, звісно, але тут вже ми йому пояснили, що вона тільки заради нього і трималася, а тепер у нього далі життя буде, а їй вже чс був, і він начебто зрозумів. Сказав тільки дивне: смерті взагалі-то немає, тільки ви не розумієте, — а потім і не згадував наче.