Багато років тому до мене на прийом завітала жінка.

Багато років тому до мене на консультацію прийшла жінка. Вона довго сиділа, мовчала, опустивши голову й руки. Я тоді ще не дуже довго працювала психологом, але вже була дорослою людиною і знала, як виглядає справжній сум. Вирішила не питати нічого — нехай розповість, коли сама вважатиме це зручним.

— Я втомилася, — нарешті сказала жінка. — Завідувачка відділенням доручила мені зайти до вас. Сказала, у психологів свої методи. Може, підкажете, де сил узяти?

— Немає у психологів таких методів, — чесно зітхнула я, ще не зовсім забувши свою базову природничо-наукову освіту, і запитала: — Але що у вас сталося?

— Син у мене помирає, десяти років від роду.

— Ох… — у мене забракло дихання, хоча саме щось таке я й очікувала. — А лікувати?

— Вже нічого не допоможе. Всі лікарі так сказали.

— Він у лікарні лежить?

— Ні, вдома. Сам попросився. Він у мене розумний, добре навчався, вчителька завжди хвалила. Чує ж, що навколо нього відбувається. Запитав: мамо, я вмираю? Мабуть, треба було збрехати, а я розплакалася, мов дурна. І він, уявіть, мене став заспокоювати: мамо, ну ти не плач, все колись помруть, хтось раніше, хтось пізніше — це ж нічого страшного. І попросив: «Давай тоді я краще вдома помру, мені там спокійніше буде». От ми його й забрали.

І тепер вона щогодини дивиться, як син згасає, — уявила собі я.

— У вас є ще діти? — запитала я, зі страхом чекаючи негативної відповіді.

— Є. — Я зітхнула з полегшенням. — Доньці п’ять років, спочатку запитувала, коли брат встане і пограє з нею, а тепер, мабуть, щось зрозуміла і більше не питає. І не заходить до нього.

— Ви втомилися морально чи за сином важко доглядати?

— За сином — ні. Він багато спить. Але є ще моя бабуся, яка мене виростила, на іншому кінці міста.

— А з нею що?

— Ви будете сміятися, — гірко усміхнулася жінка, — але вона теж помирає. Але їй-то хоч за віком.

— Ви за нею доглядаєте? Більше нікому?

— Та-а, нема нікого. Моя мама, її донька, зараз у Києві живе. З четвертим чоловіком. А характер у бабці завжди був різкий, командирський. Вона начальником цеху працювала, над чоловіками, багато з яких відсиділи в таборах. Я намагалася найняти доглядальницю — двох вона вигнала, двоє самі пішли. Каже, мені потрібно, щоб ти, ти розумієш як. А з тих чотирьох одна навіть медсестра була.

— Бабуся знає, що відбувається з правнуком?

— Знає. І каже: раз йому вже допомогти не можна, от і вийдеш з квартири, поїдеш до старої, поки годину їдеш у метро, у магазин, на людей подивишся — і відволічешся трохи.

У логіці бабусі відмовити не можна, подумала я.

— Тобто бабуся при здоровому глузді?

— Абсолютно. Всім би так. Але вставати вже майже не може. Навіть сісти сама з труднощами. І головне — вона практично осліпла. Але ще щось намагається робити сама. Падала три рази. Лікар пропонував госпіталізацію, а вона сказала: якщо відправиш мене помирати в богадільню, прокляну, так і знай. Я боюся. Та й розумію її — рухатися-то і бачити вона не може вже, а поговорити їй ще хочеться, а чужа людина хіба зрозуміє, стане слухати? А у мене вже руки трясуться й голова. І дзвін у вухах. Спати вночі не можу, лежу і в стелю дивлюся. У метро недавно заснула і на підлогу впала, люди піднімали, незручно.

— А чоловік є? Щось каже? Робить? — я вирішила прощупати ресурси.

— Є. Переживає теж, звичайно. Працює допізна спеціально — пояснює: гроші ж зараз потрібні і ще потрібні будуть. Якось я його прямо запитала: як ти? Він відповів: вибач, але мені б хотілося, щоб це все вже скоріше закінчилося.

Це було дуже давно. Я була молодою і самовпевненою. Жінка в справді важкій життєвій ситуації прийшла за порадою щодо оптимізації енергетичних витрат. З досвіду (а не психологічної освіти) я знала: у кожного, навіть найсильнішого й самодостатнього человека, в житті бувають моменти, коли хочеться, щоб хтось, як би компетентний, впевнено сказав: роби отак і ось так. Починай зараз. Мені здавалося, що це той самий момент.

— Слухай, я тобі скажу, що робити! — зважилася я. — Ти перевезеш бабусю до себе.

— Але у нас для неї немає окремої кімнати. Двокімнатна квартира. Ми й так доньку до себе в кімнату забрали, щоб сина не турбувати. Та вона й не погодиться.

— Погодиться. У цьому й фокус! Ти покладеш умираючу, але здоровомислячу бабусю в кімнату до вмираючого сина. І попередньо наказавши їй все йому розповісти. Будеш давати їй інформацію по тих каналах, що у неї ще працюють, щоб включалися спогади: стара музика, смак, запахи — це найстаріше й наймогутніше. Скажеш: це твоє останнє завдання у житті. Остання робота. Щоб він відволікся від того, що помирає так рано. А йому скажеш: слухай, їй це потрібно, щоб піти спокійно, а в мене вже сил нема. І він піде, як би всмоктавши й проживши її чортівськи довге життя, а ти зможеш за ними доглядати в одному компартменті.

Жінка подумала, а потім запитала:

— Що таке компартмент?

— Відособлена область у живій клітині, як правило, оточена шаром біліпідної мембрани, — чітко відповіла я.

Вона глянула на мене з повагою і, ще трохи похитавшись, кивнула.

— Прийдете і розкажете, коли все влаштується, — наказала я їй, подумавши: раптом вийде ще гірше? Треба ж мені знати.

Вона прийшла.

— А знаєте, все і нічого. Бабуся в мене хоч і командир, але людина обов’язку: я сказала — треба, так вона й не пікнула. Ношу все нюхати, музику ставлю, готую їжу за її замовленням, як ви наказали. У неї явно включаються спогади. Тепер вона йому майже завжди розповідає, коли він не спить. Про дитинство, юність свою на півдні. Всілякі історії з роботи, які долі в людей тоді були — я й сама часом зайду і заслухаюся.

— А син?

— Він слухає, усміхається. Перепитує щось іноді. Хоча й зовсім слабкий.

Пізніше вона трохи поплакала й пішла. Я довго сиділа й бездумно дивилася у вікно.

Минуло кілька років. На прийом прийшла жінка з довгоногою дівчинкою-підлітком. Обидві усміхаються.

— Нам би профорієнтацію. А то вона сьогодні лікарем, а завтра пожежником. Ми з батьком уже замучилися. Поговоріть хоч ви з нею.

— Без проблем, — я теж усміхнулася. — Сідайте кудись.

— Ви мене, звичайно, не пам’ятаєте. Це було багато років тому…

— Ви з донькою вже колись приходили до мене?

— Ні. Я одна приходила. Син у мене тоді помирав і бабуся одночасно. Ви наказали їх в одній кімнаті покласти.

— Ох…

— Він не помер! — жінка розпливлася в щасливій усмішці, а у мене по спині пробігли мурашки й затряслася ручка в пальцях. Я взяла себе в руки.

— Розкажіть.

— Що ж розказати. Ну от вони лежать, і вона йому розповідає. Він слухає. Вона йому відразу сказала: «Ти не бійся нічого, ти не один туди підеш, я з тобою. Ми там все влаштуємо як треба». Він справді відразу заспокоївся, а я й рада — самі розумієте.

Я за ними доглядаю. Якось бабуся мені на вухо, коли він спить, каже: «Ти вже не ображайся, походи за мною ще, я його одного залишати не хочу тепер, проведу вже і тоді відразу сама вслід за ним — ти й звільнишся».

Лежать вони, значить, лежать, та не вмирають. Ні один, ні інший. Чоловік каже: дивись, адже всі їхні строки вийшли, можливо, лікарі там щось наплутали, ще з кимось порадитися треба?

Я, звичайно, кинулася. Вони кажуть: справді, дивно, значить, у організма вашого сина ще є резерви. І потім: от є в Києві експериментальне лікування, не перевірено, але шанс для тих, кому вже однаково. Підете в групу? Ми з чоловіком порадилися, потім сина запитали, а він: це знову в лікарню треба? Ми такі: так, але, можливо, воно допоможе тобі і не помреш. А він: а як же я бабусю залишу? Ми: а ти її саму запитай. А вона: звичайно, поїдь, я тебе тут почекаю. Він і поїхав. І йому допомогло. Група була з 12 осіб. Четверо все одно померли, у інших покращення, а троє наймолодших одужали зовсім! Нам пощастило.

— А бабуся?

— Вона як дізналася, що йому точно краще стало, то відразу й померла. Він засмутився, звичайно, але тут уже ми йому пояснили, що вона тільки заради нього й трималася, а тепер у нього далі життя буде, а їй вже пора було, і він, здається, зрозумів. Сказав тільки дивне: смерті взагалі-то немає, тільки ви не розумієте, — а потім і не згадував, начебто.