Батько пішов після відкриття таємниці роману матері – родинний скандал у домі.

Батько пішов, бо дізнався про мамин роман із колегою. У хаті стався жахливий скандал.
— А чого ти хотів? Я цілі дні сама, як перст! Ти на роботі, день і ніч. А я ж жінка, мені уваги треба!
— А що скажеш, якщо я твого уважного Іванчика посаджу? Підкину йому щось, і закрию, га? — з холодною лютью запитав тато у мами.
Він служив операм у поліції.
— Ти не посмієш! Не посмієш! Ти сам усе зруйнував.

Мати сіла на диван і заплакала. Батько вже майже скла́в свої нечисленні речі й направився до виходу. Я стояв біля дверей, що ведуть із коридору у вітальню, готовий лягти на порозі, щоб не випустити тата. Що за дурниця? У нас завжди була дружня, добра родина. Мати з батьком ніколи не сварились, жартували одні й ті ж жарти й разом сміялися з них. Так, тато багато часу проводив на роботі, часто повертався звідти страшенно втомленим, з однією думкою — виспатися. Але той час, коли нам вдавалося побути разом, казав про те, що у нас усе гаразд! Як же мати додумалася так усе зіпсувати?! І невже батько не пробачить?
— Богдане, не йди, — із болем промовила мати, відірвавши долоні від обличчя. — Пробач мене! Не йди. Олежку, ну чого ти тут вуха грієш?

Але я не зрушив з місця. Став у проході. Мені, дванадцятирічному тоді, здавалося, що я зможу завадити їм зруйнувати те, що вважав щасливою родиною.
— Олег, пропусти, — серйозним тоном наказав батько.
Такий тон я чув у нього, коли він дзвонив з роботи. Не вдома. Не з нами.

— Не йди! — попросив я.
— Дай мені пройти!
З тією ж інтонацією.
— Тату… а як же я?

Він відсунув мене, як стілець, і вийшов із квартири. Мені здавалося, що він так квапився піти, щоб нічого не зробити. Не просто щоб не вдарити маму з люті, а в нього ж був службовий пістолет. Очі у батька горіли таким гнівом, що тоді він правильно пішов. Тепер я це розумію. А в той день він став для мене людиною, яка відсунула мене з дороги, як меблі. А мати — тією, хто створив цей кошмар у нашому житті.
Іван виявився, звісно, козлом, і теж кинув маму слідом за батьком. Вона опинилася у жахливій ситуації. Чоловік пішов, коханець кинув, син звинувачує у всьому. Їй було важко, а тут ще я…

Я рано почав гуляти до пізньої ночі, зв’язався з поганою компанією. Спочатку дрібні крадіжки, потім ми стали нахабнішими. Нас взяли на пограбуванні якогось мажора — не всіх. У нього була охорона, вони встигли схопити двох — мене й Тарасика. Батько, який на той час уже був начальником у своїх операх, приїхав у відділок, де мене тримали. Прізвище у нас було рідкісне — Шуліка — а по батькові не Іванович, а Богданович. Хтось знав тата, от і подзвонив.
— Виходь, — кинув мені батько.
— Іди геть, — прошипів я крізь зуби.
Він витягнув мене із камери.
— А Тарасик? — заверещав я, відчайдушно вириваючись.

Батько заволік мене до допитної кілька разів міцно вдарив по обличчю. Розмазуючи кров із сльозами, я ненавидів його ще гостріше.
— Тобі скільки вже?
— Що? — не зрозумів я.
— Років скільки? П’ятнадцять?
Мені стало смішно.

— Вітаю! Ти не знаєш, скільки років твоєму синові!
— Тому що ти не мій! — ревнув він мені в обличчя. — Я взяв Галю заміж вагітну. Думав, буде мені доброю дружиною. А вона як була… — тут він грубо вилаявся, — так і залишилась.
— То хто мій батько? — ніяково спитав я.

Він дав мені хустку й пляшку з водою, я витерся. Богдан сів навпроти й сказав:
— Пробач, що вдарив. Ти мене дуже засмутив. Думаєш, у мене своїх справ мало?
— То йди роби свої справи, — буркнув я.
— Олежку… за документами ти мій. І аліменти я твоїй матері плачу. Але якщо так і далі піде — я відмовлюся від тебе. Нехай закриють — мені що, зробиш?
— А зараз?
— Що зараз?
— Ну, зараз… не закриють?
Він похитав головою.
— А Тарасик як?
— Слухай, у Тарасика свій тато є. У них заможна родина. Розберуться. Ти краще про своє життя подумай. Не розумію, вам що, у в’язниці мед намазано? Думаєш, там не життя, а рай? Так от — це пекло! Малолітка — пекло в кубі.

У в’язницю я не хотів. Мені було просто нудно й боляче жити, боляче дивитися на матір. Ось я й… відволікався. Цими думками я й поділився з Богданом.
— Коротше, вибір за тебе ніхто не зробить. Або ти починаєш жити нормально — вчишся й думаєш про майбутнє. Або йдеш по кривій, де, як правило, погано кінчають. Не хочеш у в’язницю — міняй поведінку. Вільний.

Я пішов до виходу. Біля дверей мене зупинив голос батька:
— І матір не звинувачуй. У розлуці завжди обоє винні. А те, що я про неї крикнув — то на емоціях. Забудь.
— БогдаМи з батьком більше не бачились, але я вдячний йому за те, що той день змусив мене прокинутись.