Батько рідної землі

Аленка завжди була самостійною дівчинкою. У вісім років вона вміла більше, ніж деякі дорослі. Бабуся навчила її користуватися газовою плитою, готувати яєчню та смажити котлети. Прибирати в хаті, прати дрібний одяг рукам теж не було проблем. Дівчинка мала добре серце: завжди підтримувала, розважала сумних, розраджувала хворих, заспокоювала тих, хто кричав. Усі любили її за жвавий характер і повагу до старших. Вона могла піти на край селища, щоб допомогти незнайомій бабусі донести покупки, хоч сама була крихітною й тягнула сумку обома руками, щоб не волочилася по землі. Жила Аленка переважно у бабусі, до батьків у місто їздила лише на зиму до школи. Там їй не подобалось. Матір вона дуже любила та була гарненька, струнка, як очерет, і говорила ніжним голосом. Батько був хорошим лише тверезим, але таким він бував рідко. Пяний, він кричав на маму, бив її. Аленку не чіпав, але дивитися на страждання матері було болісно. Бабуся лаяла її, щоб розлучалася, але та лише плакала, не бажаючи залишати доньку без тата.
На весняних канікулах Аленка, як завжди, була у бабусі. На вулиці танув сніг, скрізь дзюрчали струмочки, щебетали пташки. Дівчинка вирішила покататися на велосипеді:
Бабусю, я поїду на велосипеді.
Ще рано, навколо лід.
Та я ж поїду дорогою, де земля відтаяла.
Та йди, все одно втечеш.
Аленка вирішила доїхати до залізничної станції там була асфальтована площадка, яка відтавала першою. Дорогою їхати довго, можна скоротити через пустир, але там лід. Вона обережно рушила по кризі. Попереду блиснула смуга води, але загальмувати не встигла велосипед і одна нога провалилися під воду, іншою вона втрималася на льоду. Ледачим чином витягла велосипед і поповзла до стежки. Із будинка біля колії вибіг чоловік: побачивши у вікно, як дівчинка провалилася у струмок, він накинув одяг і кинувся на допомогу.
Дядю, не йдіть, щоб не провалитися, я сама вилізу! крикнула йому дівчинка.
Чоловік стояв на доріжці й стежив, як Аленка повільно пробирається кригою.
Ти ж вся мокра, у льоду! Ходімо швидше до мене. Він підхопив дівчинку та поніс у хату, потім забрав велосипед.
Дядю, я трохи зігріюсь і піду. Бабуся не сердитиметься, вона звикла.
Як тебе звуть, красуне? Мене дядько Саша, а це мій син Єгорка, із кімнати вийшов хлопчик років семи на милицях.
Дуже приємно, я Аленка. А що з тобою, Єгорку?
Він такий же слухняний, як ти. Я заборонив ходити на озеро, а він пішов, на гірці послизнувся ось тепер із зламаною ногою, відповів дядько Саша. А ну знімай штани, повісимо на піч швидко висохнуть.
Він загорнув дівчинку в плед, посадив за стіл і налив гарячого чаю.
А у вас є журавлина? спитала дівчинка. У чай треба журавлину, щоб не застудитися.
У кого ж ти така розумна? засміявся дядько Саша, ставлячи на стіл варення.
В маму. Вона гарненька й розумненька, тільки тато її бє, а вона плаче.
Дядько Саша змінив тему, потім увімкнув дітям мультфільми, поки одяг сохнув. Пізніше Аленка зібралася додому бабуся вже, мабуть, хвилюється.
Чоловік вирішив провести дівчинку уже смеркало, а Єгор попросив її заходити у гості, бо йому самотньо, особливо коли тато на роботі.
Підходячи до бабусиної хати, дядько Саша зупинився:
Так ти ж Танюхина дочка?
Так, маму звати Тетяна Сергіївна.
Знаю. Ми з нею вчилися в одному класі. До бабусі я не зайду, а мамі передай привіт від Сашки Рябиніна.
Від бабусі, звісно, дісталося. Хоч та й звикла до витівок онуки, але це вже було занадто. А вранці приїхала заплакана мама. Учора батько сильно напився, потрапив під машину помер у лікарні.
Ой, доню, як же ти тепер сиротою лишилася! ридала мама.
Тато мене все одно не любив, хоча й шкода, сказала Аленка.
Авжеж не любив, ти ж йому неріднВони всі разом пішли додому, і тепер у Аленки зявився справжній тато, який любив її так само сильно, як і Єгорка.