Батько залишив родину заради іншої жінки, коли дівчинці було чотири роки.

Василь пішов з родини до іншої жінки, коли Соломійці було чотири роки. Пішов одразу після Різдва, на порозі сказав дочці «вибач» і зачинив за собою вхідні двері. Мати сприйняла цей факт абсолютно спокійно, навіть як невідворотну закономірність. У її родині жодна жінка не мала тривалих шлюбів. Але через пару тижнів вона вночі випила всі таблетки димедролу з анальгіном, що були в домі, і тихо заснула назавжди.

Вранці Соломійка довго й голосно намагалася розбудити маму. Потім якось поснідала тим, що знайшла в холодильнику, і знову повернулася будити маму. Втомившись, заснула, притиснувшись до неї.

Січневий день проходить дуже швидко, вже починало сутеніти, коли дівчина відкрила очі. Прокинулася від холоду, сильніше натягнула на себе ковдру і міцніше притиснулася до тіла матері, але від цього їй стало ще холодніше. Саме тоді Соломійка зрозуміла, що від матері йде такий глибокий і невимовний холод. Розпечені сльози обпекли обличчя дівчинки.

У передпокої відчинилися вхідні двері. Соломійка вихром кинулася туди, це прийшла Леся, мамина молодша сестра.

— Соломійко, ти вдома. А де мама? Дзвоню їй весь день, чому вона слухавку не бере? Я ж хвилююся!

Соломійка схопила тітку за поділ пальта, різко потягнула за собою. Вона дивилася на Лесю великими заплаканими очима, вказувала пальцем у бік спальні, щось невгамовно кричала. Але звуків не було: рот широко відкривався, моторошно кривилося обличчя, рікою текли сльози й соплі, але звуків не було.

Народити дитину Лесі так і не вдалося, тому чоловік пішов від неї, проживши разом п’ять років. Свою племінницю вона щиро й віддано любила, можна сказати, що була їй другою мамою. Звісно, коли сталася трагедія, Леся оформила всі опікунські документи, і Соломійка залишилася з нею. Вона оточила дівчинку безмежною увагою, але ніяке лікування і реабілітація протягом трьох років так і не повернули племінниці голос.

Цієї зими морози прийшли на Водохреща, зі снігом, справжнім, скрипучим снігом. Соломійка з подружками цілий день каталися на санчатах у парку Шевченка, зліпили цілу сніговикову родину, валялися в заметах і робили “янголів”.

— Все, пора додому. У тебе весь одяг вже стоїть колом від снігу, а рукавички в льодинки перетворилися. Поїхали. Ще в «Сільпо» за молоком і макаронами заїдемо, — схаменулася Леся.

Люди заходили і виходили, двері відчинялися і зачинялися, а рудий кіт спокійно сидів з правого боку від входу в магазин. Сидів з мудрим виглядом, прикривши очі, ніби йому нічого не потрібно, просто дихає свіжим повітрям, тільки передніми лапами перебирає від холоду. Соломійка підійшла до нього впритул і присіла навпочіпки. Показала Лесі, щоб вона йшла сама в магазин.

— Гаразд, я швиденько все куплю, а ти звідси ні кроку!

Дівчинка повільно погладила кота, той підвівся, вигнув спину від задоволення і замурчав. Соломійка обхопила рудого за шию та притиснула його голову до своєї щоки. І раптом гарячі сльози потекли по щоках, а кіт став їх злизувати, чхав і злизував.

— Фу, що ти таке робиш. Він же вуличний, брудний.

Леся схопила Соломійку за руку і потягла до машини. Дівчинка впиралася і намагалася вирватися, але Леся силоміць запхала її на заднє сидіння і сіла за кермо.

Кіт теж підійшов до машини, він дивився на Соломійку і нявкав.

— Так не можна, він уже мій, а я його кидаю, — шепотіла Соломійка, розмазуючи сльози по склу.

— Це ти говориш? Повтори, повтори ще раз, — захоплено просила Леся.

— Ми не можемо його кинути. Він помре без мене! — вигукнула племінниця прямо їй у обличчя.

Жінка вискочила з машини, схопила кота на руки і сіла до Соломійки на заднє сидіння. Рудий від страху вчепився пазурями в її пальто. Побачивши дівчинку, перескочив до неї на коліна, ліг і завмер.

— Хочеш цього кота, будь ласка. Так би одразу і сказала, я б давно його тобі знайшла, — радісно усміхнулася Леся.