З життя
Брат покинув сина у моїх дверей 27 років тому, повернувся з несподіваними звинуваченнями.
Двадцять сім років тому мій брат залишив свого новонародженого сина на моєму порозі та зник без сліду. А тепер, коли мій племінник став тим успішним чоловіком, яким я завжди бажала бачити його, мій брат повернувся — і звинувачує мене у всьому.
Я ніколи не забуду того ранку 27 років тому. Я відкрила двері, і там він був — крихітний малюк, загорнутий у ковдру, настільки тонку, що вона ледве прикривала його маленьке тіло. Тканина була старою і заношеною, зовсім не захищала його від холоду того прохолодного ранку. Він лежав у кошику, його личко було червоним від сліз, а крихітні кулачки стискалися.
На вулиці було тихо — занадто тихо. Лише зловісна тиша прокидаючогося району. Єдиний звук — слабкі схлипи дитини, вже майже стихлі після довгого плачу. Цей безпомічний малюк, залишений на моєму порозі — мій племінник. Я одразу зрозуміла це. Без сумнівів. Мій брат зробив це.
Я знала це, так само як знала, що він не повернеться. Тарас. Він завжди втікав від проблем, зникав, коли ставало важко. Його ніхто не бачив вже кілька тижнів, і ось, серед ночі, він залишив свого сина на моєму порозі, ніби непотрібну посилку.
Кирило був на кухні, готував каву, коли я, все ще тримаючи дитину в руках, повернулася всередину. Мабуть, я виглядала жахливо, бо його вираз обличчя одразу змінився, щойно він мене побачив.
Я ледве змогла вимовити слова:
— Тарас… він його залишив, — мій голос тремтів. — Він залишив свою дитину на нашому порозі.
Кирило кілька секунд просто дивився на мене, осмислюючи сказане. Потім його погляд перейшов на малюка, який нарешті перестав плакати, але все ще тремтів у моїх руках.
— Ти впевнена, що це його? — запитав Кирило, хоча ми обидва знали відповідь.
Я кивнула, відчуваючи, як сльози наповнюють мої очі.
— Це син Тараса. Я впевнена.
Кирило глибоко зітхнув, потираючи скроні.
— Ми не можемо його залишити, Олено. Це не наша відповідальність, — його голос був спокійним, але твердим, наче він намагався навернути мене, поки я не прив’язалася до дитини занадто сильно.
— Але подивися на нього, — благала я, піднімаючи малюка трохи вище, ніби Кирило міг побачити в його очах ту ж благання, яку бачила я. — Він такий маленький, і він мерзне. Він потребує нас.
Повисла важка тиша. Кирило знову поглянув на малюка, потім на мене. Я бачила, як у його очах борються емоції — він намагався тверезо мислити, намагався захистити нас від рішення, яке могло змінити все наше життя.
Але я також знала, що він має добре серце. Він завжди був таким, навіть коли намагався це приховати.
Ми не сперечалися. Того дня ми майже не обговорювали це. Ми просто зробили те, що потрібно було зробити. Ми залишили його. Ми годували його, купали, знайшли йому одяг за розміром. А коли сонце зайшло, ми колисали його на руках.
Це було 27 років тому.
Два дні тому він прийшов до нас на вечерю. Він був у місті по роботі і вирішив заглянути. Поки Максим і я сідали до столу, я уважно спостерігала за ним — за його постаттю, завжди прямою, за його манерою говорити — обережною і витриманою.
Тепер він був успішним адвокатом. Щойно повернувся з судового засідання у Києві й розповідав мені про довгі години, зустрічі, угоди, які укладав. Його очі палали, коли він говорив про роботу, і я не могла не пишатися.
Але між нами завжди була дистанція. Навіть коли ми сиділи за одним столом, я відчувала цю прірву. Я виростила його, багато чим жертвувала, але між нами завжди залишалася межа.
Він поважав мене, був ввічливим, але тієї любові — справжньої, тієї, що дитина відчуває до матері, — її не було. Я відчувала це в тому, що він ніколи не називав мене «мама», в тому, як швидко він виявляв подяку, але не прив’язаність.
— Як довго ти пробудеш у місті? — запитала я, намагаючись підтримати легку розмову.
— Усього кілька днів, — відповів він, розрізаючи стейк. — Скоро у мене велика справа, багато роботи.
Я кивнула, усміхаючись.
— Ну, ми раді, що ти тут. Твій батько і я…
Раптом пролунав стук у двері. Голосний, майже наполегливий, вирвавши мене з думок. Кирило підвів погляд, а Максим нахмурився.
— Ти когось чекаєш?
Я похитала головою, відчуваючи дивний клубок у животі.
— Ні, не чекаю.
Я встала, витерла руки рушником і пішла до дверей. Коли я відчинила її, моє серце завмерло.
Це був Тарас.
Через 27 років мій брат стояв переді мною, постарілий, виснажений, змучений життям. Його волосся посивіло, обличчя змарніло. Від нього тхнуло, наче він не мився кілька днів, а його одяг був брудним і заношеним.
— Сестричко, — його голос був хриплим. — Минуло багато часу.
Я не могла говорити. Просто дивилася на нього, і спогади нахлинули хвилею.
Максим підійшов ближче, його обличчя виражало здивування.
— Хто це?
Я ледь проковтнула.
— Це… твій батько.
Максим широко розплющив очі й повернувся до Тараса.
— Ти мій батько?
Тарас крокнув уперед, його голос став гучнішим:
— Так, я твій батько! У мене не було вибору, сину! Я мусив залишити тебе, інакше ти б помер! Це все її вина! — Він тицьнув у мене пальцем.
Мої ноги підігнулася.
— Тарас, що ти верзеш? — заїкаючись, запитала я.
– Я виростила його. Я зробила те, чого ти не зміг.
Максим перевів погляд на мене, його голос став холодним:
— Це правда?
Я відчула, як у мене перехопило дихання.
— Максиме, ні, він бреше!
Тарас знову закричав, але Максим його перебив:
— Ні, я тобі не вірю.
Тарас завмер.
— Ти залишив мене, — продовжив Максим.
– А вона — ні.
Він відвернувся від Тараса й подивився на мене:
— Ти моя справжня мати.
Тарас пішов.
А я, нарешті, почула слова, які чекала все життя…
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...