Брат відмовляється відправити матір у будинок престарілих і не може прийняти її до себе через брак місця!

Брат не хоче відправляти маму в будинок для літніх людей і не хоче забрати її до себе через відсутність місця!

Останні три місяці мене дратує поведінка мого брата. Після того, як у мами стався інсульт, стало ясно, що вона потребує постійної допомоги. Вона постійно щось забувала, з нею постійно хтось мав бути поруч. Насправді вона потребувала постійного нагляду. Все було так, ніби опікуєшся дитиною. Я працюю, маю власний дім і сім’ю. Як це все поєднати? Запропонувала відправити її в будинок для літніх людей, але брат звинуватив мене у безсердечності. Водночас він відмовився забрати її до себе, бо, мовляв, немає місця, та ще й живе у квартирі дружини.

Колись ми були дуже злагодженою сім’єю. Стандартна родина з чотирьох осіб. Між нами з братом лише рік різниці, а мама нас народила досить пізно. Мені зараз 36 років, а брату 35. Мама вже має 72 роки. Поки тато не помер, все було гаразд.

Потім брат поїхав на навчання в інше місто, там і залишився, одружився, а я оселилася в рідному місті. Спочатку ми жили з батьками, але згодом з чоловіком переїхали в орендовану квартиру. Планували згодом купити власне житло і мати дітей.

Лише два роки тому помер наш тато, і мама почала сумувати за ним. Раптово вона стала значно старшою. Вона була хвора, а пів року тому перенесла інсульт. Уже думали, що вона не одужає, але лікарі витягли її буквально з того світу. Спочатку вона говорила слабо і не могла рухатися. Згодом усе покращилося, але психічні проблеми не минули.

Лікарі кажуть, що це незворотні наслідки, тому за мамою хтось має доглядати. Чоловік і я переїхали до неї. Я змінила роботу, перейшла на дистанційну, щоб бути поруч із нею. Не можна було залишити її одну, а коли вона могла пересуватися, ставало ще гірше.

Вона починала говорити, губилася в думках, рвалася кудись піти, а ми бігли за нею і не могли вмовити повернутися додому. Плакала і запевняла, що чоловік, мовляв, чекає на неї десь. Коротше кажучи, гірше, ніж з дитиною. Я почала погано спати, боюся, що піде кудись. Через цю ситуацію вже не могла і працювати, мала проблеми із зосередженням. Мій чоловік запропонував відправити її у будинок для літніх людей.

Це дуже дорого, але якщо ми обоє нормально працюватимемо, вистачить на оплату. У мене також є брат, він повинен внести свою частку. Це було б справедливо.

Довго не могла наважитися, але зрозуміла, що іншого виходу немає. Як довго це триватиме? Адже там у неї була б цілодобова допомога і медична підтримка. Я пішла туди і дізналася все, що потрібно. Це дуже дорого, але я не бачила іншого розв’язання.

Потім подзвонила брату і сказала все як є. Розраховувала на його розуміння. Все ж таки він повинен усвідомити правдивий стан справ, але натомість брат розлютився.

– Ти з глузду з’їхала? Як можна відправити рідну маму в будинок для літніх людей?? Там усі для неї чужі. А звідки ти знаєш, як там з нею поводитимуться? Ти безсердечна! – кричав він у слухавку. – А може тобі просто хочеться привласнити її дім?!

Я намагалася йому пояснити, але він нічого не хотів чути. Я впала у відчай і відчула, що вже не маю сил. Повторила цю розмову, але думка брата не змінилася.

– Не хочу робити це власній матері. Зрештою, мама нас народила і виховала. Ми жили вдома, а не в дитячому притулку, вона не скаржилася, що їй з нами важко. Ми їй обидва винні, але тільки я повинна це терпіти. Якщо тебе моя пропозиція не влаштовує, можеш приїхати і забрати маму до себе. Покажи свою добру волю, – сказала я.

– Ти знаєш, що я живу у квартирі дружини. Як я можу змусити її дбати про свою тещу?

– Виходить, мій чоловік може дбати про тещу, а твоя дружина – ні?

– Ти і твій чоловік живете в мами, тому його це теж стосується.

Я сказала братові, що залишу маму. Нехай він і його дружина переїдуть і сплатять свій синовський борг. Брат завагався, сказав, що працює і не зможе переїхати. А сказав це лише тому, що хоче позбутися відповідальності.

Живу наче в жахливому сні. З одного боку, розумію, що просто повинна віддати її в будинок для літніх людей, це полегшить усім життя, але водночас боюся відчути себе невдячною дочкою. Чоловік підтримує мене і теж хоче відправити маму. Там вона буде під наглядом, а ми повернемо своє власне життя.

Вирішила зачекати тиждень. Якщо брат не прийде, доведеться діяти. Це буде краще для всіх. Зареєструю її у будинку для літніх людей. Усі можуть мені радити, але тільки я знаю, як важко доглядати за хворим родичем. І нехай брат сам придумує виправдання для нашої родини – мені це вже остогидло.