Брати з будинку навпроти: Історія Кольки і Котьки

Жили навпроти нашого будинку Миколка та Котик. Два брати. Я з ними особливо не товаришував, але під час подвірних ігор часто бився мідними шпагами. Кінці шпаг ми вимазували в дьогті, щоб зрозуміти, хто кого перший зачепив. Коли перемагав я, брати поверталися додому забруднені, й тільки-но заходили до квартири, як лунав голос їхньої мами:
– Знову билися з тим хлопцем з першого під’їзду!
«Тим хлопцем» був я.
…Взимку сорок першого року я рідко зустрічався з Миколкою та Котиком. Світло в місті згасло. Трамваї замерзли в снігу. Настали найжорстокіші дні облоги.
Одного разу я побачив їх у дворі, коли вони тягнули санки. Звичайні порожні санки.
«Куди вони зібралися взимку з порожніми санками?» – подумав я.
За кілька днів знову зустрів їх, і ще за кілька днів…
Якось вони трапилися мені на очі, коли виходили з двору.
– Куди? – запитав я.
– У нас справи, – ухильно відповіли вони.
Я стежив за ними поглядом. Вони йшли вздовж тротуару до Пішохідного мосту, обидва в смішних шапках із вухами, у кольорових рукавицях. Напевно, мама ще до війни зв’язала їм ті рукавиці – білі ялинки та хрестики. Брати трималися за мотузочку санок, і здавалося, що рукавиці виглядають яскраво і незвично. Через хвилину я забув про братів – у мене було стільки своїх турбот.
Проте незабаром випадково дізнався, куди вони їздять. Їхня мама працювала на Подолі, за кілька кілометрів від дому, і щодня йшла цей шлях кілька годин. Вона поверталася з роботи втомлена і сідала на диван, витягнувши ноги, щоб трохи відпочити. Миколка та Котик допомагали їй зняти взуття та приносили тазику з гарячою водою. Потім вони вирішили їздити на Поділ – зустрічати маму санками.
Вперше вона побачила їх на Великій вулиці: вони стояли поруч, замерзлі, з бровами в інеї, перебираючи ногами, вдивляючись у даль дороги. Вона розсердилася: «Куди ви?! Навіщо?!» Але Миколка, старший, подивився на неї суворо і сказав:
– Сідай.
Мама розгубилася, заплакала, обняла синів, але вони вирвалися з її обіймів, і Котик, молодший, також владно повторив:
– Сідай, мамо.
Вона сіла, але коли приїхали додому, відчула, що втомилася набагато більше, ніж якби йшла пішки. Весь шлях вона хвилювалася, постійно хотіла встати, турбувалася, що важка для хлопчиків.
Наступного дня вони знову чекали її на вулиці. Тоді мама насварила їх, сказала, що вони дуріють, але Микола взяв її за плечі й посадив на санки. Коли вони благополучно дістались додому, мама здивувалася, що вперше після важкого дня ноги не болять, і знову на очі навернулися сльози, але вона їх не показала.
Мама сказала синам, що отримала понаднормову роботу, тому прийде пізно і не треба її зустрічати. Проте хлопчики все одно чекали на звичному місці, а мама червоніла, адже обманювала їх — у неї не було понаднормової роботи.
Вона шкодувала їх і вирішила ходити іншим шляхом — через міст Будівельників. Два рази Миколка і Котик поверталися додому самі. На третій раз мама побачила біля мосту лише Миколку з санками. Вона злякалася і здалеку закричала:
– Де Котик?
– Він чекає на тебе з іншими санками біля Пішохідного.
Всю зиму вони возили маму. Під час обстрілів бігли в укриття, а коли обстріл завершувався, мама продовжувала їхати. Діставалися вони додому, і сусіди дивилися на них із повагою, а прибиральниця стала називати старшого не Миколкою, а Миколою.
Вони пережили всі лихоліття й голод, і мені завжди здавалося, що інакше й бути не могло, адже вони дуже любили одне одного.